Книжка «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіном»[1] досліджує історію зумисних масових убивств 14 мільйонів осіб у період 1930–1940-х років нацистським і сталінським режимами на території, що простяглася від Центральної Польщі до Західної Росії через Україну, Білорусь і Балтійські держави. Як зазначає її автор, професор Єльського університету, Тімоті Снайдер, більшість жертв, котрі загинули в той період, померли не внаслідок ув’язнення в концентраційних таборах чи депортацій, як це найчастіше уявляють, а від голоду, зумовленого сталінською політикою початку 1930-х років та гітлерівським планом винищення голодом радянських військовополонених. Крім того, книжка показує, як комплексно впливали одне на одного націонал-соціалізм і сталінізм. Як зазначає Енн Еплбаум у своїй рецензії на «Криваві землі», найвагомішим внеском Снайдера є його «спроба розглянути такі епізоди, як голод в Україні, Голокост, сталінські масові страти, сплановану смерть від голоду радянських військовополонених, післявоєнні етнічні чистки – як різні аспекти одного явища. Замість того, щоб розглядати реалії нацизму та радянську дійсність окремо, як це чинять багато інших дослідників, Снайдер розглядає їх як одне ціле»[2].
Нижче наводимо транскрипт обговорення цієї книжки, що відбулося в Гарварді 8 березня 2011 року з ініціативи Українського дослідницького інституту та Центру російських і євразійських студій імені Дейвіса. Першим висловився Террі Мартин, директор Центру Дейвіса, а також професор у Гарварді, автор відомої праці «Імперія позитивної дії. Нації та націоналізм у Радянському Союзі, 1933–1939»[3], який говорив із точки зору історіографії Радянського Союзу та Росії. Спільноту історіографів Третього Рейху представив Девін Пендас, професор Бостонського коледжу, автор монографії про Франкфуртський трибунал над функціонерами Аушвіцу 1963–1965 років[4]. Перспективу ж однієї з «кривавих земель» (а саме – України) представив професор Гарварду Сергій Плохій, автор найсвіжішої праці про Ялтинську конференцію[5]. Останнім із коментаторів виступав Генрі Россовскі – професор економіки та японіст, який висловив персональні зауваги і свої загальні враження від книжки. Обговорення завершується відповідями Тимоті Снайдера на зауваження колег та запитання із залу. Редакція «України Модерної» висловлює вдячність професору Українського дослідницького інституту Гарвардського університету Любомиру Гайді за люб’язно наданий запис дискусії.
Террі Мартин
«Криваві землі» – це книжка про масові убивства, скоєні нацистським і сталінським режимами на територіях сучасних України, Білорусі, Польщі та, меншою мірою – на балтійських територіях. Це те, що ми в історіографії називаємо синтезом величезного обсягу історіографії про ці події й історичних праць, написаних самим автором на підставі архівних джерел. Гадаю, ми можемо очікувати від такої монографії двох речей. По-перше, це достовірного опису подій, як фактичного, так і аналітичного, чому й присвячена більша частина книжки. По-друге, автор мав би запропонувати певні загальні аналітичні та моральні висновки, що Тім і чинить в останньому розділі. На мою думку, коментарі щодо книги повинні адресуватися цим двом рівням. Тож я висловлю два коментарі: перший стосується першого рівня, а другий – другого.
Насамперед хочу сказати, що на рівні фактів ця книжка є не просто описом того, що сталося, а радше поясненням того, чому так сталося. Монографія дійсно є непересічним досягненням. Вона містить одинадцять розділів, кожен із яких сам по собі є синтезою. Я не знаю жодного іншого історика, хто зробив би щось подібне. Мене, скажімо, цікавили б інші питання, ніж Тіма, я викладав курси із компаративістики та організовував великі компаративні конференції, тобто, мені спадала на гадку ідея зробити щось подібне, але я побоявся. Наразі я наголошу два моменти, де я б розставив акценти інакше, – один на рівні розділів і один на рівні монографії загалом.
Матеріал про презентацію українського перекладу “Bloodlands”
Перш за все, у мене викликав запитання перший розділ, присвячений Голоду 1932–33 років, що й не дивно, адже я сам упродовж тривалого часу займався цим питанням. Є два аспекти, на які хотілося б звернути увагу. Перший – це питання умисності Голоду, другий – якою мірою цей Голод є українським. Умисність важлива, адже книгу присвячено зумисним масовим убивствам, і я не маю сумніву, що голод є власне зумисним масовим убивством. Річ у тому, що в цьому випадку умисність функціонує на багатьох різних рівнях. І, можливо не в одному розділі, а по всій книжці трапляється багато неясних місць, де Голод 1932–33 років, організований Сталіним, і Голокост – або ж голод, організований Гітлером, – описуються як рівнозначні. На мою думку, у випадку з Голодом наміри були іншими. Я погоджуюся з Тімом, що Сталін не організовував голоду, він не хотів голоду, і насправді то була катастрофа. Гадаю, за весь час перебування при владі Сталін був наляканий лише двічі – під час кризи, зумовленої реквізицією зернових і голодом, та, безперечно, у червні 1941 року. Не підлягає сумніву й те, що Голод було спричинено злочинними політичними діями, які призвели до ситуації, коли не вистачало зерна, щоб годувати населення і підтримувати ту форму правління, яку хотів підтримувати Сталін. Це форма умисності, на яку сталінський режим, безумовно, був здатний.
Та якщо подивитися на те, що пишуть джерела нацистської Німеччини про голод і «План голоду»[6], то там немає прямих згадок про заплановані наміри заморити людей голодом. Тім зазначає, що навіть якби восени 1932 року (порівняно пізно) було вжиті заходи і зменшено кількість експортованої пшениці (в той час вивозили дуже багато, в тому числі масло та м’ясо), голоду можна було би значною мірою уникнути. І це ще одне мірило умисності, яке, на мою думку, відрізняє два режими.
Третя відмінність сталінського режиму, яка стосується умисності, полягає в тому, хто голодував. Методи тут неоднозначні. Насамперед, голод поцілив у селянство, і то був свідомий вибір, – тимчасом, коли міста й армія були забезпечені харчами, села вимирали. Наступна його особливість полягає в тому, що голод уразив ті регіони Радянського Союзу, де виробляли найбільше зерна. На мою думку, цей факт недостатньо наголошено, або не згадано зовсім, і з відповідного розділу читач не дізнається, що голод стався не тільки в Україні та Казахстані, а й на Північному Кавказі та в Середньому Поволжі. Одна з причин, чому голод відбувався переважно в Україні, полягає в тому, що Україна була основним регіоном Радянського Союзу, який забезпечував країну зерном.
Іншим моментом є авторів наголос на тому, що Голод був сконцентрований переважно в Україні. Його український вимір випливає із трактування «голодної кризи» як такої, що була ускладнена українським націоналізмом. Мені здається, що Голод часто зводять до голоду в Україні і це виглядає так, ніби Голокост стосувався лише євреїв. Проте, є й інші виміри цієї події. Ми маємо десять мільйонів навмисних убивств із німецького боку, чотири мільйони з боку Радянського Союзу, понад три з яких припадає на смерті від голоду в Україні. Якщо ж розглядати голод як загальнорадянське явище – із його концентрацією в Україні з огляду на вже згадані мною причини – і розглядати Великий Терор так, як це робить Тім, то стане очевидним, що Великий Терор лише дещо сильніше сконцентрований на радянських прикордонних територіях. Тоді, в принципі, історія «кривавих земель» виявиться радше історією дій нацистської Німеччини, ніж дій Радянського Союзу. Тому я вважаю, що розстановка акцентів тут дуже важлива.
Перейду до другого пункту, про який я хотів згадати, – до очевидної різниці між Сталіним і Гітлером. Про це гарно сказано у висновках. Йдеться про позірну непричетність Сталіна до масових убивств, за винятком хіба що подій Великого Терору, коли за дев’ятнадцять місяців були страчені сімсот тисяч осіб у спосіб, характерний для нацистської Німеччини; відтак маємо двадцять чи тридцять тисяч страт під час кампанії колективізації, Катині та масових розстрілів після 1941 р. Але наразі йдеться про десятки і сотні тисяч. Сталінська форма репресій була іншою – неймовірно масова за масштабами, вона, втім, зводилася здебільшого до ув’язнення в концентраційних таборах і депортацій, тимчасом, коли режим Гітлера був набагато смертоноснішим. Це твердження спонукає до дещо дивного розрізнення: якщо класифікувати злочини такого штибу за шкалою посутності та інструменталізму, то вбивства гітлерівського режиму тяжіють до посутності, оскільки убивство є метою дії як такої. Проте, у випадку Сталіна масове насильство мало інструментальний характер, попри те, що його величезні масштаби та розмах здебільшого асоціюються із посутнім насильством. Я маю на увазі те, про що пише автор на сторінках 387–91 у висновках, ведучи мову про відмінності. На мою думку, голод певним чином підпадає під цей пункт.
Тут я переходжу до третього пункту, який до певної міри стосується історії війни, оскільки період 1939–1945 рр. є невід’ємною частиною книги. Він пов’язаний із смертоносним характером гітлерівського режиму та війни, зокрема, прагненням розв’язати війну як важливий елемент нацистської ідеології. Четвертим пунктом обвинувачення на Нюрнберзькому процесі були злочини проти людяності, тоді як під номером три фігурували військові злочини. Натомість, другий пункт зводився до «участі у плануванні, підготовці, розв’язанні та веденні агресивних воєн» й інших злочинів проти миру. Як на мене, цей елемент не підпадає під визначення масового убивства, це злочин, що включає голод, але не включає ведення війни та агресію. Певною мірою всі смерті у період від 1931 до 1945 року функціонально підпадають під «ведення (Гітлером) агресивних воєн». І за способом виконання частина цих убивств були навмисними, але інші – ні. Як на мене, це дещо проблематично.
Тут я переходжу до своєї останньої тези. Концептуалізуючи історію Євразії згаданого періоду, під «кривавими землями» я розумію не лише територію між Росією та Німеччиною, а й територію від Балкан до Анатолії, що простягається певною мірою аж до теренів тогочасного Китаю. Йдеться, передусім, про період від 1912 до 1945 (чи навіть до 1953) року, починаючи від страхітливих Балканських війн (1912–1914), що у часі збігається із розробкою логіки революційного насильства на національному та соціальному рівнях у відсталих частинах Євразії. «Криваві землі», таким чином, є підмножиною ширшого засягу земель, зачеплених війною.
Переклала з англійської Юлія ПІВТОРАК
Завантажити транскрипт дискусії у повному обсязі (файл pdf)
[1] Snyder T. Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin. New York: Basic Books, 2010. 524 p.
[2] Див.: Applebaum A. The worst of the madness // The New York Review of Books. 23 December. 2010.
[3] Martin T. The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939. Ithaca and London, 2001. 528 p.
[4] Pendas D. The Frankfurt Auschwitz Trial, 1963–1965. Genocide, History, and the Limits of the Law. Cambridge University Press, 2006. 360 p.
[5] Plokhy S. Yalta: The Price of Peace. Londоn: Viking, 2010. 480 p.
[6] План голоду (нім. Der Hungerplan) був планом політичного та військового керівництва Третього Рейху, метою якого було змусити голодувати жителів окупованих територій СРСР для того, щоб отримати додаткові продукти харчування для німецьких військ і населення Німеччини (Прим. ред.).
[7] Про це йдеться на сторінці 42 «Кривавих земель» (Прим. ред.).
