Документальний фільм “Портретист”

28.04.2012
4 хв читання

Про сам концентраційний табір Аушвіц I написано досить багато. В популярній культурі пам’яті він є синонімом і матеріальним уособленням Голокосту, адже якщо згадують про винищення євреїв під час Другої світової війни, зазвичай у пам’яті постає образ всім відомого табору, перед входом до якого написано «Arbeit macht frei».  У випадку Голокосту – події, яка важко піддається історичному опису, коли відома схема Хейдена Уайта не працює – Аушвіц-Біркенау, є тим місцем, де зло «локалізується»[1] і де, за підрахунками вчених, загинуло близько 1,2 млн. євреїв, 150 тис. поляків, 23 тис. ромів, 15 тис. радянських військовополонених і 25 тис. інших національностей.[2]



Документальний фільм «Портретист», знятий Іреком Добровольські для польського телебачення у 2006 році, подає візуальну історію Голокосту в Аушвіці, базовану на спогадах професійного фотографа з міста Живєц Вільгельма Брассе.  Протягом 1941-1944 років Брассе, поляк за походженням, був головним офіційним фотографом  так званого «Erkennungsdienst» відділу (ідентифікаційної служби Аушвіцу), яка реєструвала новоприбулих в’язнів та робила їм ідентифікаційні фото, а також готувала фотографії на посвідчення особи для персоналу табору.[3] Близько 40 тисяч цих фотографій, що пережили війну, показують лице жертв нацистського режиму, і розказують нам про цих людей набагато більше, аніж суха статистика злочинів.

Уривки з фільму-інтерв’ю:
«Припускаю, що протягом всієї моєї праці фотографа у таборі я виконав близько 40 -50 тисяч т. зв. «ідентифікаційних» фотографій. […] Цю фотографію дівчини-в’язня я дуже добре пам’ятаю, оскільки вона виглядала так по-дитячому беззахисно… як дівчина, як в’язень, одіта в цю хустку… ще добре виглядала, не зовсім ще винищена. Не раз траплялися такі випадки, що накази давалися німецькою мовою. І та дівчина попросту не розуміла, про що йде мова. І тоді та SS-манка (я бачив це кілька разів) била її батогом або била просто в обличчя.


В цілому таборі за свою жорстокість був знаний (він не був Kaпo[4], а був т.зв. «каліфактором» на території Блоку XI) в’язень на ім’я Вацлав Рудськи. А ми його в принципі називали «Вацек Рускі», бо він дуже ненавидів росіян. Як тільки він мав яку-небудь можливість, він тих військовополонених вбивав у найогидніший спосіб.  Приводив в’язнів з карної частини для зйомок. І кілька раз, навіть коли вони прийшли до нашого закладу чи коли вони стояли в черзі на коридорі, щоб зробити фотографію, то бив їх там нещадно. За те, що вони якось нерівно стояли чи-то рухалися… Використовував будь-яку нагоду, щоб бити. Я йому в кількох випадках казав, щоби він тут того не робив, оскільки для фотографування кожен мусить мати більш-менш нормальний вигляд, а не якесь там побите, чи скривавлене обличчя. Часто це траплялося з євреями. І тоді SS-ман чи я сам звертали увагу, що в такому разі фотографію не можна робити в такому вигляді, а тому ця людина мусить прийти колись пізніше. [Одного разу] Вацек Рускі привів групу в’язнів з карної частини для фотографування, і поміж них були євреї. І на моє здивування і жах я упізнав [кількох з них]. Один з них мав ім’я Ваксбергєр, власник ресторану навпроти залізничного вокзалу в Живці, а другий був власником магазину і мав прізвище Енох. Вони мене теж впізнали, і я постарався дати їм трохи їжі, цигарок, – всього, що міг їм дати. Як я зауважив, у того одного єврея Ваксбергєра (то був вже старший чоловік) було надірвано вухо, ймовірно, тим Вацком. Я розумів, що їх у будь-якому разі вб’ють. Тому я тоді звернувся до того Вацка Рудського, якого знав як ката, щоби він в якийсь спосіб [пощадив їх], щоби вбили їх якось так, щоб вони не дуже страждали […] Ціле життя це мене переслідує. Це є неймовірні речі. Для нормальної людини немислимо, щоб для когось просити легкої смерті. Це за мною тягнеться. Часом  у спогадах це постійно повертається…


[…] Доктор Менґеле був звіром у людській подобі. Правда, як SS-ман і офіцер в стосунку до мене і інших, які з ним працювали, він був дуже ввічливий. Я йому навіть робив фотографію на табірну перепустку.  Він зі мною розмовляв як із знавцем справи […] В процесі поступу його досліджень він [почав вивчати] карликів чи недорозвинених осіб. І я йому робив фотографії цього типу. Він вивчав тих жертв, був навіть з ними зв’язаний протягом якогось часу, стикався з ними постійно. І коли вже пізніше він їх…  використав, описав, виміряв і обважив, тоді тільки називав номер і відсилав людей до газових камер. Через якийсь час він почав висилати переважно групи (десь по 12-14 жінок) єврейок. [Певного дня] доктор Менґеле вислав молоду єврейку років тридцяти. Я дізнався, що вона походить з Будапешту (бо я її запитав) і є лікаркою. І не знаю, яким чином чи чудом, хтось з колег-лікарів її знав. Хтось попросту прийшов до нас і запитав, чи не можна було би якось так зробити, щоб ту фотографію зробити ще раз, щоби вона могла ще раз прийти на фотографування. І тоді ми… просто знищили негативи з того дня і певного дня заявили, що матеріал був поганий. І шеф  [Бернхардт Вальтер] зробив запит, щоб вона прийшла ще раз на фотографування, оскільки те фото було невдале. І, на жаль,  виявилося, що тієї пані вже не було на цьому світі. Її вже встигли загазувати.

[…] Від SS-манів ми дізналися, що росіяни просуваються вперед і що точно табір буде евакуйований. Двадцятого січня шеф прийшов [до нашого закладу] і попросту сказав нам: “Іван приходить” і наказав всі фотографії  і негативи спалити в пічці. Ми почали вкидати їх до пічки, але вогонь не хотів горіти. Тим більше, що ці негативи були з негорючого матеріалу і вони дуже важко горіли. Як тільки він вийшов, ми перестали їх палити і залили те, що ще можна було залити. Ми витягнули всі ті недопалені відбитки і розклали все це, щоби вони до кінця не знищилися. Ми пробували в якийсь спосіб забезпечити [виживання тих матеріалів] з тією думкою, що ті речі колись можуть стати документами. Документами минулого і просто документами злочинів, які робилися в таборі. Бо там були картотеки померлих і розстріляних […]


Після визволення я мав спочатку намір повернутися до професії фотографа. Я нічого не мав, але якось би собі знайшов фотоапарат і потрібні для роботи інструменти. До мене поверталися образи, а особливо тих дівчат, що над ними ставив експерименти доктор Менґеле, і це мені [постійно] стояло перед очима. Наприклад, я робив фотографію якоїсь жінки чи дівчини, а в той самий час мав таку зорову асоціацію, що видавалося мені, що бачу тих оголених єврейських дівчат, яким я [колись] робив фотографію. І я почав попросту відчувати огиду до фотографування. Це так вплинуло на мою психіку, що я не міг і не можу того забути. І з тим вже помру».


 
[1] Slawomir Kapralski, “The Jedwabne Village Green? The Memory and Counter-Memory of the Crime”, History and Memory: Studies in Representation of the Past, Vol. 18, No 1 (Summer/Spring, 2006), 187.
[2] Janina Struk, Photographing the Holocaust. Interpretation of the Evidence (London, Tauris and Co., 2006), 115.
[3] Детальніше про Брассе і фотографування у концентраційних таборах див.: Ibid., Chapter 5 “Cameras in the Camps”, pp. 99-123.
[4] Kaпo або Funktionshäftling був старшим в’язнем у націстських концентраційних таборах, що керував іншими в’язнями та виконував адміністраційні функції у таборі.
 
міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss