Дитячі голоси: свідчення тих, хто пережив Подолання минулого у Львові

23.07.2014
20 хв читання

// Оксана Винник

Dawid tennenbaumОдна з дослідниць досвіду дітей, що пережили Голокост в Польщі, Йоанна Беата Міхліц стверджує, що їх свідчення до недавнього часу не належали до канону джерел, які використовували при вивченні Голокосту. Історики не довіряли дитячим свідченням, і загалом діти були маргінальним об’єктом історичних досліджень. У своїх працях науковці переважно розглядають ставлення та політику щодо дітей, описують їх досвід очима дорослих, або ж з позиції дітей, що вижили, але на момент запису свідчень були вже дорослими.[1] У своєму дослідженні «Єврейські діти в окупованій нацистами Польщі: виживання і польсько-єврейські відносини під час Голокосту відповідно до ранніх повоєнних свідчень» Міхліц аналізує інтерв’ю дітей та їх рятівників з різних регіонів Польщі, але не приділяє особливої уваги історіям з Галичини.[2] Проте свідчення євреїв, що пережили війну на цій території, є одним із джерел, яке дає змогу вивчати стосунки між єврейським, польським та українським населенням під час німецької окупації. Загалом Йоанна Міхліц зосереджується на аналізі польсько-єврейських стосунків, зокрема на діяльності рятівників-поляків. Натомість я не маю наміру детально розглядати діяльність польських, українських чи німецьких рятівників. Свідчення не є для мене також джерелом фактографічного матеріалу, адже дуже рідко можна знайти точні дати в інтерв’ю дітей, оскількі вони могли плутати деякі події чи були занадто маленькими, щоб пам’ятати деталі. У своєму нарисі я проаналізую мову дітей і те, як вони розповідали про свій досвід в перші роки після закінчення війни.

На фото зверху – Давид Тенненбаум у парку під час його переховування під виглядом польської дівчинки на підроблені документи Терези Марії Вєчорковської (Teresa Marja Wieczorkowska). 1942-1944, с. Зимна Вода під Львовом. Із архіву United States Holocaust Memorial Museum

Львів був найбільшим містом регіону, і, відповідно, в ньому проживала найчисельніша єврейська громада. Збереглося декілька десятків свідчень дітей, які на початку Другої світової війни мешкали з сім’ями в одному місті і відповідно розділяли спільний досвід проживання в Львові. У 1939 році населення міста нараховувало 312,231 осіб, з яких 157,490 складали поляки, 99,595 – євреї та 49,747 – українці.[3] Проте таке співжиття не завжди було мирним: у листопаді 1918 року вуличною війною всередині Львова розпочався польсько-український конфлікт, а згодом місто було в облозі, українська армія обстрілювала його впродовж декількох місяців. Наприкінці листопада 1918 року, після відступу українських військ зі Львова, відбувся триденний погром в єврейських дільницях і впродовж міжвоєнного періоду міжнаціональні стосунки надалі загострювалися. У перші дні німецької окупації на початку липня 1941 року у Львові організовано погром, одним із ініціаторів якого була українська міліція, що її члени мали тісні зв’язки з ОУН.[4] Специфічне середовище міста визначало досвід єврейського населення.

Pogrom

Євреї, арештовані під час погрому 1 липня 1941 року. Площа коло тюрми на вул. Лонцького.
Фото взято з архіву Яд Вашем

Джерелами, що використовувалися при написанні цього нарису є свідчення зібрані Центральною Єврейською історичною комісією (Centralna Żydowska Komisja Historyczna) невдовзі після закінчення війни, які зберігаються в 301 фонді архіву Єврейського історичного інституту в Варшаві. (До 1947 року організація називалася «Центральний комітет євреїв в Польщі»).[5] Такі ранні повоєнні свідчення називаються «сирими».[6] Для проведення інтерв’ю з дітьми, що пережили Голокост, працівники інституту розробили спеціальний методологічний буклет з питальником.[7] Серед цілей, які декларували автори «Інструкцій», були: створити усесторонній образ «гітлерівських» злочинів, показати загартованість, опір та героїчну поведінку єврейської молоді, проаналізувати фізичний та психічний стан дітей, дізнатися про їх плани, довідатися про ставлення польського суспільства до євреїв та наскільки пропаганда вплинула на нього. Загальною метою інтерв’ю було забезпечення матеріалом для «акту оскарження проти німецького фашизму».[8] Незважаючи на те, що в буклеті був список запитань, підкреслювалося, що кількість відповідей не є настільки важливою, як цілісний наратив. Через це інтерв’юерам заборонялось перебивати дітей, оскільки багато відповідей вони могли знайти в самій оповіді. Автори наголошували, що важливим є також емоційний стан та слова, які діти вживають для опису своїх переживань. Одночасно укладачі брошури були цілком свідомі того, що вони могли перебільшувати чи додумувати події, факти і вважали це свідченням певного психологічного стану. Особи, що проводили інтерв’ю, мали старанно занотовувати все сказане, фіксувати зауваження зроблені мимохідь та написати цілісну оповідь від першої особи негайно після інтерв’ю, якнайповніше зберігаючи особливості розповіді.[9]

Питальник, розміщений в «Інструкціях», поділявся на декілька секцій: персональна інформація про опитуваного, початковий період німецької окупації, ґетто, ліквідація ґетто, концтабір, в’язниця, життя в лісі та схованках (бункерах), участь дітей у партизанських загонах, життя серед арійців, загальна. У тексті брошури упорядники радять не задавати прямих питань, які могли б підштовхнути до відповіді. Наприклад, замість запитувати: «Чи ви займалися спекуляцією?», – пропонували питати: «Що ви робили?» Натомість в самому питальнику можна побачити прямі питання, зокрема і те, що приводилось як приклад.[10]

Деякі дослідники, зокрема Боаз Коен, що вивчав повоєнні ініціативи, присвячені збиранню та публікації свідчень дітей[11], вказують на проблематичність методології, що застосовували при записі цих інтерв’ю. Спираючись на свідчення однієї з провідних фігур в комісії Рахель Ауербах (Rachel Auerbach), він стверджує, що інструкція, видана комітетом, призводила до того, що записані розповіді були узагальнені і переказані словами не дитини, а особи, що проводила інтерв’ю. При цьому втрачався унікальний стиль і мова наратора. Більше того, працівники комітету зупиняли і перебивали дітей під час інтерв’ю, що руйнувало драматичність розповіді.[12] Прочитавши свідчення дітей зі Львова, вважаю висновки автора надто категоричними, оскільки технічних засобів, які б дали можливість записувати інтерв’ю, в цей час ще не існувало. Незважаючи на те, що, можливо, певні особливості мови були втрачені, свідчення за своїм стилем та мовою не є історіями, написаними дорослими людьми. Деякі з опитуваних перечитували інтерв’ю і вносили в них свої правки.[13] Окрім того, чисельні стилістичні правки редактора при видавництві деяких свідчень теж вказують на те, що особи, які проводили інтерв’ю, намагались зберегти мову дітей, яку згодом доводилось редагувати.[14]

Зазвичай свідчення мають вигляд звичайних нарацій, хоча одна із дівчат включила в розповідь поезію, в якій вона описує свій досвід життя в ґетто та на «арійській стороні».[15] Така поезія є ознакою того, що діти могли готуватися, що свідчення не були спонтанними. Загалом було проаналізовано 33 розповіді дітей (19 жіночої та 13 чоловічої статі), що пережили Голокост, яким на 1941 рік ще не виповнилося 15 років, і які мешкали у Львові перед початком Другої світової війни або ж переїхали туди у вересні 1939 року. Їх було записано між 1945 та 1948 роками. Два свідчення належали одній особі, проте записані під дещо іншими іменами: Лідка Штерн (Lidka Stern) та Ліліс Штерн (Lilith Stern).[16] Переважна більшість батьків дітей належала до інтелігенції: вони були лікарями, науковцями, інженерами, адвокатами, вчителями, власниками магазинів. Лише декілька дітей походило з сімей робітників.[17]

LilyStern

Фрагмент свідчення Лілі Штерн, оригінал машинопису

Більшість свідчень збереглися в рукописному та передрукованому варіантах, єдиним рукописним текстом є інтерв’ю з Якубом Ланґом.[18] У шести випадках також додано характеристику фізичного та психологічного стану дитини,[19] а також декілька зі знайдених свідчень починаються із типових загальних питань.[20] Шість інтерв’ю були опубліковані в збірниках документів невдовзі після того, як їх записали, зокрема, розповіді Адама Ландесберґа (Adam Landesberg), Давида Тенненбаума (David Tennenbaum)[21] в Dokumenty Zbrodni i Męczeństwa[22], Лідки Штерн (Lidka Stern), Марлени Воліш (Marlena Wolisch), Галини Шюц (Halina Schütz), Кристини Хіґер (Krystyna Chiger)[23] в Dzieci oskarżają.[24]

Однак у цих ранніх публікаціях свідчення дітей часто були неповні або змінені: редаговано мову, зникли частини тексту, які описували певні деталі, натомість інші, яких нема в оригіналах, були дописані. Наприклад, Адам Ландесберґ розповів, що його з батьком не впускали до помешкання, яке їм було призначене в ґетто. Інші люди, що там жили, «стояли просто з сокирою біля дверей і не давали зайти».[25] Проте цей епізод відсутній у публікації як і декілька інших.[26] Натомість до свідчення Давида Тенненбаума було дописано декілька речень. Мати хлопця переодягнула його в одяг для дівчаток і вони довго приховували стать Давида. Редактори збірника документів, непевне, хотіли підкреслити зміни в зовнішності хлопця, оскільки додали, що неподалік мешкав його шкільний товариш, який не впізнав Давида.[27] Таких серйозних втручань не було в чотирьох розповідях, виданих в збірнику Dzieci oskarżają. Проте виправлялись деякі деталі свідчень, зокрема Кристини Хіґер. Вона зазначала, що одна із жінок, яка переховувалася з ними в колекторі міської каналізації, вбила свою новонароджену дитину.[28] У друкованому варіанті можна прочитати лише те, що дитина померла.[29]

Два свідчення розповідають про одні й ті самі події, оскільки інтерв’ю взяли у брата та сестри Стефи та Марека Поповцерів (Stefa Popowcer, Marek Popowcer).[30] Проте розповідь Марека, який був на чотири роки молодший за сестру, значно коротша та менш детальніша. Він фактично нічого не розказав про їхнє життя після втечі до Словаччини. Натомість його сестра згадувала про арешт і багатомісячне переховування в бункерах.[31]

Усі історії дітей, що пережили Голокост, різні, але водночас схожі. Перш за все найбільш травматичним досвідом для них була втрата батьків та родичів. Майже всі без винятку залишилися сиротами чи напівсиротами.[32] У деяких випадках батьки та близькі цих дітей втрачали волю до життя і добровільно йшли на смерть.[33] Багато дітей теж зазначали, що хотіли покінчити життя самогубством.[34] Майже кожен з них мешкав/мешкала у львівському ґетто, залишив/залишила його і жив/жила на арійській стороні. Вони ховались в місті, їхали з нього, переїжджаючи в села чи інші міста. Деяких дітей посилали в сиротинці,[35] декілька підлітків, що мали «арійські» документи, добровільно або примусово поїхали працювати в Німеччину.[36] Такі документи були необхідними для виживання, а надзвичайно важливим факторами була фінансова спроможність родини та зв’язки, які уможливлювали придбання «арійських» документів. Діти приховували свою ідентичність, жили в постійному страху, часто «арійці» їх шантажували та доносили на них. Деколи особи, з якими вони жили, не знали справжньої ідентичності дітей, та коли дізнавалися правду, могли їх вигнати.[37] Діти також були змушені часто переїжджати з одного місця на інше, міняти помешкання.

Проте декілька розповідей значно відрізнялися від інших. Історія Кристини Хіґер (Krystyna Chiger) та її родини дуже відома. Нещодавно польська режисерка Аґнєшка Голланд зняла фільм «В темряві» (“W ciemności”), що базується на ній. Сім’я Кристини та близько десяти інших осіб переховувалися в колекторі під Львовом, провели там більше року і залишили його лише після того, як Червона армія увійшла в місто.[38]

Саломон Ліберман (Salomon Liberman) розповів, що він їхав у поїзді, який прямував до концентраційного табору, проте йому вдалося зіскочити з нього біля Рави-Руської. Він був поранений, проте його знайшли партизани, що належали до АК і вилікували. Через декілька тижнів відбулася сутичка між партизанами з однієї сторони та «бандерівцями» і німецькою поліцією з іншої, під час якої Саломон втік. У лісі він натрапив на 11 інших євреїв, і разом вони через декілька днів зустріли радянського пілота. Вони перейшли з ним лінію фронту і приїхали в Київ. Після цього Саломона направили в дитячий будинок в Одесу, де він провів два місяці, а згодом навчався у морській школі. До Львова хлопець повернувся в 1945 році, де не знайшов нікого з рідних. Натомість знайшов закопане його батьком золото, і завдяки цьому міг себе утримувати. У грудні 1946 року він поїхав до Польщі, але по дорозі його скинув зі сходів поїзда якийсь поляк, якому Саломон не хотів дати горілки. Внаслідок цього випадку йому паралізувало ногу та руку. На момент запису свідчень хлопець перебував в дитячому будинку та продовжував лікуватись.[39]

Останню історію розповів Броніслав Семан (Bronisław Seman). Його мати була доктором хімії. Їх вислали в Аушвіц, де спершу вони були звичайними в’язнями. Проте згодом його мама почала працювати в 10 блоці, де проводилися експерименти над людьми, та в Інституті Ваффен-СС та поліції в Райську (Hygiene Institut der Waffen-SS und Polizei Auschwitz in Rajsko). Він знав про те, що відбувалося в таборі смерті, але зазначив, що завдяки роботі матері, його досвід був іншим.[40]

Зазвичай мова свідчень досить нейтральна, проте є декілька винятків.[41] Наприклад, Ліліт Стерн (Stern Lilith) закінчує свій спогад словами: «Нехай живе і квітне єврейський народ! Вічна ганьба і смерть фашистам!».[42] Старші діти розповідали або писали про більше подробиць, їх історії переказані логічніше. Деколи молодші діти розказували деталі, які б старші не розповіли. Наприклад, 10-річна дівчинка Рута Салпетер описує свою зовнішність, коли її зловили німці:

Вони мене не бачили, але я зрадила себе чханням. Вони зайшли, і взяли мене на руки. Я була дуже гарною. Була вбрана в білі штанці, і пані Настуся зробила мені віночок на голову. Я дуже гарно виглядала. Я кричала, що хочу йти до татуся.[43]

В іншому випадку Марлена Воліш емоційно розказує про поведінку своєї старшої сестри:

«Ірка мала 3000 злотих, в трамваї їх вкрали. Вона була страшно дурна, купувала лише тістечка».

«Мамуся мала знайомого священика, Ірка пішла до нього, він нам зробив документи і хотів взяти Ірку до себе за служанку, але вона хотіла лише гуляти з хлопцями».[44]

Малі діти також могли не розуміти, що вони були іншими, не знати, що були євреями, і не боятися німців. Одна з дівчат сказала, що не знає нічого про ґетто або концентраційний табір.[45] Рута Сальпетер також не розуміла, що вона єврейка. Батьки влаштували її до греко-католицького дитячого будинку і вона описує життя в ньому, як важкий і незвичний досвід:

«Діти їли «чир», тобто локшину з чорної муки. Я не могла нічого їсти і пішла спати. Поклала мене вихователька Михася. Я звикла спати в піжамі, а там спали в дитячих сорочках, які міняли раз на тиждень. Я просила, щоб написали додому про піжаму. Вони мені пообіцяли».

«Дівчатка пішли до ванни помитися, але то не було миття, бо без мила, а деякі діти не могли дістатись до рушників, тому змушені були утиратися простирадлом. На сніданок був лише хліб, але я не могла це їсти, бо був грубо нарізаний, а я звикла до тонких шматків».[46]

Підлітки могли відчувати провину через те, що вони намагалися вижити і переставали піклуватися та допомагати батькам та родичам: «Була тоді направду брутальною, бо кожну копійку важко, з небезпекою для життя зароблену, видирала у батьків»,[47] «Мучили мене докори сумління, що залишаю на ласку долі глухоніму тітку та стару бабцю, але, маючи 16 років та опухлі від голоду ноги, я не хотіла вмирати».[48] Інші ж намагались пояснити неоднозначні дії своїх батьків:

«Почав запрошувати [шантажист – Прим. О.В.] маму до себе на вечірки і прийоми, які влаштовував два рази на тиждень. Мамуся, боячись з ним порвати, приймала запрошення. Сам він був майором в гестапо, що ходив в цивільному одязі».[49]

Одне з питань, відповіді на які мене цікавили, було як ці діти описували «інших», хто ними був. Перш за все можна говорити про категорію «арійці». Проте одночасно вдала спроба стати цим «іншим» часто означала шанс вижити. Вони старанно намагалися вивчити основи католицизму, щоб не видати себе,[50] але часом припускались помилок.[51] Лише після того, як Якуб Ланґ почав вимагати в своїх господарів одяг, щоб ходити до костелу, вони перестали підозрювати, що він єврей.[52] Діти, що приховували свою ідентичність, не могли реагувати на антисемітські заяви, які вони чули від «арійців»:

«Тоді у Львові були масові акції на євреїв. Моя господиня і її оточення постійно благословляли Гітлера за його вчинки. Акції на євреїв напували її радістю. Все моє оточення було вороже налаштоване до євреїв».[53]

«Вона [господиня] розповідала мені, що євреї додають кров християн до маци, що її сестру одного разу євреї взяли до підвалу, там було повно бочок з кров’ю і сестра з труднощами втекла. Говорила, що євреї мачають халати в крові і загалом вбивають поляків».[54]

Німці і особливо «гестапівці» замальовувалися як негативна категорія. Проте було декілька історій, про те, як вони рятували дітей та їхніх родичів.[55] «Українці» були іншою етнічною групою, яку описували як тих, хто вчиняли насильство і допомагали німцям. У більшості випадків діти конкретно вказували, що люди належали до української «поліції» (або «міліції»):

«О 12-й мама прислала нам обід. Кілька разів приходило гестапо та українська міліція, але поважала мельдекарте домогосподарки, але о 3-й забрали її. Ми дізналися про це лише зранку».[56]

«Українська міліція зловила мене на вулиці Зеленій. Я мав арійські документи, які купив за 300 злотих».[57]

«В перші дні після приходу німців треба було віддати радіо, ми вийшли з мамусею і нас затримали українські міліціанти, і хотіли нас змусити ховати трупи у в’язниці».[58]

«Невдовзі прийшли гестапівці та українські поліціанти, а коли мамуся не відкрила, почали бити сокирами в двері».[59]

Філіція Геллер (Felicja Heller) вказувала, що саме українські націоналісти створили міліцію.[60] Деякі діти вживали щодо українців також епітети «варвари», «гайдамаки»[61] чи «шумовиння».[62] Загалом поляки та українці описуються в свіченнях в різних ролях: рятівників, шантажистів, донощиків. Мотивації рятівників могли бути дуже різними, але часто матеріальний прибуток був найважливішою.

Негативною категорією були також «сусіди». Вони були джерелом небезпеки, часто доносили і шантажували євреїв та їх рятівників, але були винятки коли вони теж допомагали:

«Я повернувся до Грюнвальду (узгір’я біля Замарстинова). Там давні сусіди мене знали, давали по кавалку хліба».[63]

«Міліціанти забрали тьотю. Не мала я де бути, приятелька тьоті Марусі, що мешкала в тому ж будинку заопікувалася мною. […] Опікунка боялася тримати мене в себе і стелила мені на скрині на коридори перед дверима тьоті Марусі. То було жахливо, бо приходили міліціанти».[64]

Небезпечними могли бути також інші діти, які теж шантажували, переслідували або за оплату виказували схованки євреїв.[65] Загалом діти розуміли неєврейське християнське населення, «католиків», «арійців» як інших, навіть якщо вони були рятівниками. Проте траплялись випадки, коли стосунки між рятівниками і дітьми були ніжними.[66]

Одночасно діти часто розуміли як «інших» також деякі групи єврейського населення. Перш за все дуже неоднозначним було сприйняття єврейської поліції. У більшості свідчень її діяльність описується дуже негативно. Вони допомагали німцям, доносили на євреїв, що намагалися сховатися, тобто теж брали участь у винищенні євреїв:

«Восени 1941 року єврейська поліція впізнала (батька) на вулиці і затримала його як єврея, що не носив пов’язки. Поліцаї дали мамі знати, якщо заплатить 20000 злотих, випустять його. Мамуся негайно послала цю суму доларами, але тато вже був виданий єврейськими поліцаями гестапо.”[67]

“Одного дня, коли я пішла з татом до лікарні по вулиці Кошевича, то я бачила, як єврейська міліція вела євреїв, що кричали і плакали. Тут і там стояли німці і керували тією акцією”.[68]

“Начальником єврейської міліції був Вальденхоф (Waldenhof), що мав 28 років. Він був начальником на Клепарові. Він брав активну участь в кожній акції проти євреїв”.[69]

Хоча вони теж могли допомагати деяким людям, наприклад, повідомляли важливу інформацію: «У січні 1943 року довідався мій батько від єврейського поліцая, що має акція під час якої ліквідують всіх, хто не працює».[70]

Іншим цікавим питанням є те, як діти сприймали міський публічний простір. Перебувати на вулиці стає небезпечно вже в перші дні окупації, оскільки в місті відбувався єврейський погром. Зокрема, родичів та знайомих забирали і змушували ховати трупи розстріляних під час відступу радянською владою в’язнів. У більшості випадків вони поверталися додому скаліченими.[71] Діти могли бути свідками «ритуального» та «реального» насильства на вулицях міста[72], а одна з дівчат була жертвою погрому 1 липня 1941 року: Лусію Гросман зловили та побили.[73] Наступний масштабний погром відбувся наприкінці липня 1941 року в так звані «дні Петлюри».[74]

Після створення ґетто місто для них ділилося на ґетто та «арійську» частину, більшість дітей переїхали до ґетто разом зі своїми родинами. Вони переважно описували життя в ньому як небезпечне та злиденне: велика кількість людей могли жити в одній кімнаті, гігієнічні умови були жахливими, що призводило до інфекційних захворювань, багато мешканців голодували. Часті акції змушували людей переховуватися в різних схованках по декілька днів без їжі і води. Один з описів ґетто дуже відрізняється від решти, але також підкреслює відчай жителів цієї дільниці Львова:

«Їли ми аж занадто багато. Думали про їжу і про… арійські документи. Усі вважали, що для нас нема майбутнього і хоч перед смертю треба наїстися до сита. На вулиці Локетка та Креговій був центр ґетто (ґетто знов зменшено) і корзо для прогулянок. Можна було все дістати від рисових млинців до млинців з найкращої муки. Від примітивних тістечок до найкращих тортів».[75]

Ghetto Lviv

Схематична карта Львова із зазначеною (сірий прямокутник) територією ґетта у районі Замарстинова.
Джерело: Wells, Leon Weliczker, The Janowska road. (New York, Macmillan, 1963)

Але для цієї дівчини Фредеріки Братшпіль ґетто було також «домівкою»:

«Через колючі дроти втікала додому. Тішилась, що так склалося, але теж боялася повертатися додому, бо стільки речей і прикрас пропало».[76]

Інша частина міста була «арійською» і нелегальний перехід кордону ґетто був небезпечний. Незважаючи на це, діти могли переходити його багато разів.[77] Деякі з них купували товари на «арійській» стороні і продавали в ґетто.[78] Вулиці «арійської» частини були небезпечними для них: хтось міг їх впізнати, сприйняти їх зовнішність за єврейську.[79] Але багато дітей підкреслювали, що вони не виглядали як євреї.[80] Опікунка Анни Якобі вирішила змінити зовнішність дівчини, висвітливши їй волосся. Проте її зовнішність стала ще «гіршою», оскільки її волосся було тепер замість білого рудим,[81] а саме такий колір асоціювався з «поганою» єврейською зовнішністю. Анна цілими днями лежала в ліжку з хустиною на голові та вдавала психічнохвору.[82] Ті, хто переховувалися в сім’ях, зазвичай не залишали квартири, могли лише мріяти про прогулянки і забави на вулицях.[83] Але деякі діти жили на вулицях і це була їх тимчасова стратегія виживання:

«Ми часто ходили до костьолу, щоб там погрітися. На вулиці Фурманській працювали ще євреї. Щодня о 12-й ми приходили туди і отримували суп. Так тинялися аж до квітня».[84]

Одна з дівчат описувала після закінчення окупації, як важливо для неї було без страху вийти на вулицю і ходити тротуаром.[85] Натомість молодший брат Кристини Хіґер Павел хотів повернутись в колектор, оскільки не звик до світла і боявся людей.[86]

Випробування єврейських дітей не закінчувалися з відступом німецької армії. Хєронім Майзліш поїхав в Архангельськ з чоловіком, який обіцяв його усиновити. Проте хлопець повернувся назад, коли опікун одружився. Пара очікувала дитину і Хєронім не хотів бути «п’ятим колесом до возу».[87]

liberationПісля закінчення німецької окупації єврейська громада намагалася знайти дітей, що вижили під час Голокосту, переховуючись в католицьких інституціях та сім’ях. Деколи доводилось викупляти дітей у їх опікунів.[88] Проте єврейським дітям, що приховували свою ідентичність, не завжди було просто повертатись, оскільки вони звикли до свого нового життя, навіть якщо воно було не зовсім відповідним: «Я далі був у бабці, вже не ховався, бавився з дітьми і так розбатярувався, що крав вугілля з вагонів».[89] У двох випадках особи, що опікувалися дітьми, сказали їм, що буде краще, якщо вони повернуться до євреїв, оскільки їх фінансові можливості були обмежені і вони не могли забезпечити їм гідного життя:

«По дорозі сіли на лавку і він сказав: «Ти єврей, твій тато був адвокатом, я простий селянин, не можу дати тобі освіту, ти виростеш на вуличного хлопця, на батяра, повернешся до євреїв, щось з тебе буде»».[90]

«В Битомю зустріла на вулиці Цєхановську Ciechanowska, котра кинулася мені на шию і плакала. Взяла мене знов до себе, але сама не мала з чого жити і сказала: йди до євреїв, може тобі буде легше».[91]

У цьому випадку дівчина надалі приховувала свою ідентичність від однокласників:

«Ходила до школи, на курс бухгалтерії, далі туди ходжу і граю комедію перед подругами, не відкрилася до цього часу».[92]

Вона хотіла перейти в католицизм, але одночасно розуміла, що вона єврейка, в ній змагалися дві різні ідентичності:

«Тоді я вирішила прийняти християнство, бо вірила в ту релігію і вона відповідала мені. Вона наповнювала мене спокоєм. Мені пропонували в єврейському комітеті, щоб я перемістилася до єврейського дому дитини, але я не мала таких планів, бо хотіла поїхати до тьоті, щоб не бути без родини».

«З того часу, тобто від 9.10. 1947 року я живу в дитячому будинку, їжджу до Катовіц і вчуся, але мені досі нічого не сказали про мій виїзд. Однак я є єврейкою».[93]

Очевидно, що досвід дітей був дуже травматичним, проте лише одна дівчина відкрито сказала, що їй занадто важко говорити про пережите:

«Якщо хтось почитає, то подумає собі, що я не можу писати багато, бо ті спогади занадто болісні. Занадто багато в них трагедії. З кожної акції можна написати грубі томи, лише нерви, нерви, які колись були залізними – сьогодні в струпах».[94]

Адам Ландесберґ зізнався, що не може переказати точно події та їх хронологію, оскільки втратив пам’ять. На момент запису свідчень хлопець почувався краще, але: «[…] коли переховувався, просипався не міг пригадати ім’я мамусі».[95] З зауважень осіб, що проводили розмови, теж можна довідатися, що діти часом не хотіли говорити,[96] хоча одним із завдань інтерв’ю було змусити дитину пережити ще раз свій болючий досвід, щоб зрозуміти їх реакцію на зовнішні явища та виявити психічні зміни, які стали наслідком такого досвіду.[97] Через різні причини діти не завжди могли чи хотіли розповісти всі деталі їхніх історій, і вони залишились прихованими від нас.

Незважаючи на те, що історії єврейських дітей, які вижили під час Голокосту у Львові можуть бути схожими, кожен з них оповідав/оповідала їх по-різному. Інтерв’ю молодших різнилися від свідчень старших, оскільки останні краще розуміли, що відбувалося, та усвідомлювали свою приналежність до єврейського народу. Деякі діти були емоційнішими, інші розповідали стримано і коротко. Вивчення цих «сирих» свідчень дозволяє «почути» голоси наймолодших, зрозуміти як вони розповідали про свій досвід, стратегії виживання, «своїх» / «інших», «своє» місто, повоєнну адаптацію тощо.


 
[1] Joanna Beata Michlic, “The Children Accuse” Between Exclusion From and Inclusion Into the Holocaust Canon, Newsletter of the Society for the History of Children and Youth, H-Childhood, # 9, February 2007, 11-14. //www.psychiatryneurology.com/movies/Michlic.pdf
[2] Joanna Beata Michlic, Jewish Children in Nazi-Occupied Poland: Early Postwar Recollections of Survival and Polish-Jewish Relations During the Holocaust, Yad Vashem, Jerusalem, 2008.
[3] Christoph Mick, Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv under Soviet and German Occupation, 1939–44, Journal of Contemporary History, 2011, Vol. 46(2), 339.
[4] John-Paul Himka, The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd, Canadian Slavonic Papers, Vol. LIII, No. 2-3-4, June-September-December 2011.
[5] Holocaust Survivors Testimony Catalogue. Jewish Historical Institute Archive, Vol 1, Warsaw, 1998, 7.
[6] Joanna Beata Michlic, Jewish Children in Nazi-Occupied Poland: Early Postwar Recollections of Survival and Polish-Jewish Relations During the Holocaust, Yad Vashem, Jerusalem, 2008, 14-15.
[7] Instrukcje dla badania przeżyć dzieci Żydowskich w okresie okupacji niemeckiej, Lódź, 1945.
[8] Tам само, 4.
[9] Tам само, 5-7.
[10] Tам само, 9-16.
[11] Boaz Cohen. The Children’s Voice: Postwar Collection of Testimonies from Child Survivors of the Holocaust, Holocaust and Genocide Studies 21, no. 1 (Spring 2007), 73-95.
[12] Там само, 77.
[13] The Archives of the Jewish Historical Institute in Warsaw (Archives of ŻIH), 301/ 2496, Людвіка Барб (Ludwika Barb), 1.
[14] Dzieci oskarżają / Oprac. Maria Hochberg-Mariańska i Noe Grüss, Kraków – Lódź – Warszawa, 1947, 93-95, оригінальне свідчення Archives of ŻIH, 301/1128, Марлена Воліш (Marlena Wolisch).
[15] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 10-13.
[16] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 301/1382 Lidka Stern.
[17] Archives of ŻIH 301/1340, Lang Jakub, Archives of ŻIH, 301/1652, Majzlisz Hieronim; Archives of ŻIH, 301/2752, Liberman Salomon.
[18] Archives of ŻIH 301/1340, Jakub Lang.
[19] Зокрема, Archives of ŻIH, 301/2399, Гефель Маріам (Gefel Mariam), 1: «Дівчинка дуже доросла, самостійна, розповідає не встидається, але дуже мало пам’ятає. Фізично слаба, але не скаржиться, впевнена в собі»; Archives of ŻIH, 301/ 3510, Геллер Філіція (Heller Felicja), 1: «Незважаючи на те що страшний досвід почався з дитинства, вона добре розумово і фізично розвинута. Складається враження, що докладно розповідає про все, тобто говорить правду і точно дотримується хронології подій».
[20] Наприклад, «Прізвище та ім’я», «Ім’я батьків», «Дата народження», «До якої школи ходила перед окупацією», «Домашня адреса» і т. д. Archives of ŻIH, 301/2399, Гефель Маріам (Gefel Mariam), 1.
[21] Archives of ŻIH, 301/199, Adam Landesberg, Archives of ŻIH, 301/806,David Tennenbaum.
[22] Dokumenty Zbrodni i Męczeństwa / Koleg. red. Michał Borwicz, Nella Rost, Józef Wulf, Kraków, 1945.
[23] Archives of ŻIH, 301/1382 Lidka Stern, Archives of ŻIH301/1128, Wolisch Marlena, Archives of ŻIH, 301/329, Halina Schütz; Archives of ŻIH, 301/2352, Chiger Krystyna.
[24] Dzieci oskarżają / Oprac. Maria Hochberg-Mariańska i Noe Grüss, Kraków – Lódź – Warszawa, 1947.
[25] Archives of ŻIH, 301/199, Adam Landesberg, 2.
[26] Dokumenty Zbrodni i Męczeństwa / Koleg. red. Michał Borwicz, Nella Rost, Józef Wulf, Kraków, 1945, 170-173.Нема в публікації, зокрема, останнього абзацу свідчення, де Адам говорить про свої ідеологічні переконання: «Тепер я в Кракові і хотів би поїхати в Палестину, але не через те, що маю там вуйка, а через те, що я є і я почуваюся євреєм. Але хотів би, щоб в Палестині був комуністичний настрій, бо я є комсомольцем і хотів би ним залишитися». Archives of ŻIH, 301/199 Adam Landesberg, 5.
[27] Dokumenty Zbrodni i Męczeństwa, 1945, 183; Archives of ŻIH, 301/806, David Tennenbaum.
[28] Archives of ŻIH, 301/2352, Chiger Krystyna, 3-4.
[29] Dzieci oskarżają, 192.
[30] Archives of ŻIH, 301/4033, Stefa Popowcer, Archives of ŻIH, 301/4228, Marek Popowcer.
[31] Archives of ŻIH, 301/4033, Stefa Popowcer, 9-10, Archives of ŻIH, 301/4228, Marek Popowcer, 3.
[32] Пережила Голокост у повному складі лише сім`я Кристини Хіґер.
[33] Archives of ŻIH, 301/ 2496 Barb Ludwika, 4; Archives of ŻIH 301/1652, Majclisz Hieronim, 2-3; Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 15.
[34] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 11; Archives of ŻIH, 301/ 2496, Barb Ludwika, 5; Archives of ŻIH, 301/2740, Bernet Rozalia, 1.
[35] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 17; Archives of ŻIH301/2399 Gefel Mariam, 2; Archives of ŻIH, 301/2400, Salpeter Ruta, 3.
[36] Archives of ŻIH, 301/2194 Grosman Lusia, 2; Archives of ŻIH, 301/3511, Eugenia Ondower, 2.
[37] Archives of ŻIH, 301/2496, Barb Ludwika, 5; Archives of ŻIH, 301/1340, Jakub Lang, 2.
[38] Archives of ŻIH, 301/2352, Chiger Krystyna.
[39] Archives of ŻIH, 301/2752, Liberman Salomon.
[40] Archives of ŻIH, 301/336, Bronisław Seman.
[41] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 17-18, Archives of ŻIH, 301/452, Frederyka Bratspiel, 2-3.
[42] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 18.
[43] Archives of ŻIH, 301/ 2400, Ruta Salpeter, 2.
[44] Archives of ŻIH, 301/ 1128, Wolisch Marlena, 1-3.
[45] Archives of ŻIH, 301/2399, Miriam Gefel, 3.
[46] Archives of ŻIH, 301/ 2400, Ruta Salpeter, 3.
[47] Archives of ŻIH, 301/ 452, Frederyka Bratspiel, 6.
[48] Archives of ŻIH, 301/2194, Grosman Lusia, 1.
[49] Archives of ŻIH, 301/ 362, Janina Kroch, 1.
[50] Archives of ŻIH, 301/362, Janina Kroch; Archives of ŻIH, 301/2740, Bernet Rozalia,1; Archives of ŻIH, 301/3511 Eugenia Ondower, 2.
[51] Archives of ŻIH, 301/1211, Anna Jacobi, 1.
[52] Archives of ŻIH, 301/1340, Jakub Lang, 2.
[53] Archives of ŻIH, 301/362 Janina Kroch, 2.
[54] Archives of ŻIH, 301/1211, Anna Jacobi, 2.
[55] Archives of ŻIH, 301/3785, Rotter Runia,1; Archives of ŻIH301/1160, Renata Braun, 3; Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 16.
[56] Archives of ŻIH, 301/2496, Ludwika Barb, 2.
[57] Archives of ŻIH, 301/2752, Salomon Liberman, 1.
[58] Archives of ŻIH, 301/1160, Renata Braun, 1.
[59] Archives of ŻIH. 301/3667, Teich Szymon, 1.
[60] Archives of ŻIH, 301/ 3510, Heller Felicja, 1.
[61] Archives of ŻIH, 301/452, Frederyka Bratspiel, 2-3.
[62] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 3.
[63] Archives of ŻIH, 301/1340, Jakub Lang, 2.
[64] Archives of ŻIH, 301/1128, MarlenaWolisch, 2.
[65] Archives of ŻIH, 301/199, Adam Landesberg, 5; Archives of ŻIH, 301/1340, Lang Jakub, 1.
[66] Archives of ŻIH, 301/2734, Wiktor Rattner, 3.
[67] Archives of ŻIH, 301/362, Janina Kroch, 3-4
[68] Archives of ŻIH, 301/1160, Renata Braun, 2.
[69] Archives of ŻIH, 301/ 3510, Filicja Heller, 3.
[70] Archives of ŻIH, 301/2496, Ludwika Barb, 4.
[71] Archives of ŻIH, 301/1160, Renata Braun, 1; Archives of ŻIH, 301/1747, Irena Langer, 1; Archives of ŻIH, 301/2288, Raubfodel Alexander, 1.
[72] Archives of ŻIH, 301/ 2496, Ludwika Barb, 1; Archives of ŻIH, 1301/3510 Heller Felicja.
[73] Archives of ŻIH, 301/2194, Grosman Lusia 1.
[74] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith, 3; Archives of ŻIH, 301/199, Adam Landesberg, 1; Archives of ŻIH, 301/3511, Eugenia Ondower, 1.
[75] Archives of ŻIH, 301/452, Bratspiel Frederyka, 4.
[76] Там само, 6.
[77] Там само, 6-7, Archives of ŻIH, 301/1652, Majclisz Hieronim, 2; Archives of ŻIH, 301/2288, Raubfodel Aleksander, 1.
[78] Archives of ŻIH, 301/2496, Barb Ludwika.
[79] Archives of ŻIH, 301/452, Bratspiel Frederyka, 5-6.
[80] Archives of ŻIH, 301/2288, Raubfodel Aleksander, 1; Archives of ŻIH 301/2752, Liberman Salomon, 1.
[81] Archives of ŻIH, 301/1211, Anna Jacobi, 1.
[82] Там само.
[83] Archives of ŻIH, 301/2399, Gefel Mariam, 2; Archives of ŻIH, 301/ 1160, Renata Braun, 5; Archives of ŻIH, 301/1211, Anna Jacobi, 1-2; Archives of ŻIH, 301/199, Adam Landesberg, 5.
[84] Archives of ŻIH. 301/2496, Ludwika Barb, 5.
[85] Archives of ŻIH, 301/1181, Stern Lilith,18.
[86] Archives of ŻIH, 301/2352, Chiger Krystyna, 5.
[87] Archives of ŻIH, 301/1652, Majzlisz Hieronim, 3.
[88] Archives of ŻIH, 301/2734, Wiktor Rattner, 3.
[89] Там само.
[90] Там само.
[91] Archives of ŻIH, 301/2740, Rozalia Bernet, 2.
[92] Archives of ŻIH, 301/3511. Eugenia Ondower, 4.
[93] Там само.
[94] Archives of ŻIH, 301/452, Bratspiel Frederyka, 7.
[95] Archives of ŻIH, 301/199, Adam Landesberg, 2.
[96] Archives of ŻIH, 301/1211, Anna Jacobi, 3.
[97] Instrukcje dla badania przeżyć dzieci Żydowskich w okresie okupacji niemeckiej, Lódź, 1945, 9.
 
міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss