Рецензія на книги: Henryk Marek Słoczyński: Światło w dziejarskiej ciemnicy: koncepcja dziejów i interpretacja przeszłości Polski Joachima Lelewela; Monika Baár: Historians and Nationalism. East-Central Europe in the Nineteenth Century.

27.03.2014
9 хв читання

1130043 umschlag 14800           Рецензія на книги:

Henryk Marek Słoczyński: Światło w dziejarskiej ciemnicy: koncepcja dziejów i interpretacja przeszłości Polski Joachima Lelewela. Kraków: Historia Iagellonica, 2010, s. 610;

Monika Baár: Historians and Nationalism. East-Central Europe in the Nineteenth Century. Oxford, New York: Oxford University Press 2010. p. 340

 

Останні роки можна спостерігати багатий врожай публікацій з історії історіографії, у яких більшість авторів зосереджувалася на проблемах впливу історіографії на національність і навпаки або на більш-менш критичних дослідженнях великих науковців і їхньої діяльності. Запропоновані тут до уваги читача книги представляють у певен спосіб свіжий погляд на писання такого типу нарації. У виданій 2010 року монографії Моніка Баар порівнює між собою п’ять біографій: Йоахима Лелевеля (1786–1861), Сімонаса Даукантаса (1793–1864), Франтішка Палацького (1798–1876), Міхая Хорвата (1804–1878) та Михаїла Когелнічану (1818–1891) – істориків-отців п’яти національних історіографій, а у посередній спосіб, і народів. У книжці того ж року Хенрик Марек Слочинський в інтелектуальній біографії Йоахима Лелевеля пробує не лише боротися з міфом батька польської історіографії, але також указує на траєкторії його рецепції і часткової інструменталізації в історіографії. У своїй амбітній книзі Баар береться за порівняння біографій істориків, що представляють Польщу, Литву, Чехію, Угорщину і Румунію. Цей вибір не є випадковий, оскільки представлені вчені (зазвичай, пор. вище) вважаються протопластами національних наративів і праотцями народів. Автор підходить до теми з точки зору Geistesgeschichte, цікавлячись більше аналізом текстів своїх протагоністів, ніж рецепцією і впливом ідей, які вони презентували. Однак одним із головних завдань книжки є поширення знання про центральноєвропейську історіографію серед англомовних істориків, що спричинює певну поверховність в аналізах окремо взятих авторів; це не є надто великою вадою книжки, оскільки стає вона добрим вступом до теми також для спеціалістів із регіону, котрі хоча б через мовні труднощі не можуть осягнути всі питання, якими займається Баар.

Методично Баар дискутує про концепти протагоністів на тлі романтичної історіографії, таких її понять, як віднайдення античності чи золотої ери минулого, зруйнованої чужими впливами. Крім підкреслення самостійності дискурсів, автор доволі широко аналізує впливи пан’європейських інтелектуальних течій на їхнє формування, що допомагає розмістити п’ятьох істориків на ментальній мапі Європи.

Автор розпочинає виклад представленням істориків і їхнього інституційного тла. Окрім Даукантаса, аналізовані особи представляли політично активну частину інтелігенції: Лелевель і Хорват були емігрантами, Когелнічану і Палацький за своєю політичною діяльністю – внутрішніми емігрантами, пізніше перший із цієї пари став прем’єром Румунії (1863–1865). Піонери у власних дисциплінах, вони також значною мірою були відповідальні за розвиток наукової інфраструктури (часописи, наукові товариства, конференції тощо), котра будувалася або за їхньої участі, або ж безпосередньо ними. При цьому Баар підкреслює, що попри несприятливі політичні умови, у деяких випадках периферії вдалося випередити центр (Австрію і Велику Британію) з точки зору розвитку історіографічної інфраструктури у вигляді, наприклад, професійних товариств істориків і їхніх часописів, як в Угорщині, де ці інституції були створені одразу після компромісу 1867 року (с. 83–84).

Різноманіттю впливів на розвиток центральноєвропейської романтичної історіографії Баар присвятила наступний розділ, у якому представляє у скороченій версії історіографію, існуючу до її протагоністів у відповідних мовах, як і «закордонні» впливи. Особливо та друга тема демонструє, як сильно переплетені між собою були розумові тенденції тієї епохи, і як – вживаючи сучасної термінології – діяла міжнародна спільнота істориків. З різною інтенсивністю аналізовані історики вбирали французьку ліберальну історіографію (Франсуа Гізо, Жюль Мішле, Огюстен Тьєрі), пізнє просвітництво з Ґеттінґен (Август Шльоцер, Арнольд Хеерен), Ніколая Карамзіна, шотландських істориків (котрих Баар описує на прикладі рецепції Вільяма Робертсона), а також Гердера. Окрім спроби показати самостійність поглядів названих істориків, з’являється тут виразна картина залежності від закордонних тенденцій епохи, навіть якщо Баар підкреслює різницю у формах асиміляції і рецепції у п’яти народотворчих контекстах, «синкретизм, що розглядається як вібруюча інтелектуальність» (с. 133).

Перейшовши від описання контекстів до аналізу праць, Баар підкреслює роль своїх протагоністів у стабілізації національних мов як посередника у процесі популяризації наукових праць. При цьому вона зауважує, що вони були не лише авторами історичних публікацій, словників, але й також популярних книжок – Даукантас, наприклад, переклав Робінзона молодшого Йоханна Кампе, а Когелнічану став автором двох театральних п’єс. Баар акцентує при цьому міцну взаємну залежність між змістом і формою, тобто підкреслення культурної незалежності мов разом із пропагуванням мовного пуризму (у Когелнічану в поєднанні з латинізацією записуваної раз латинкою, а раз кирилицею румунської). Схожим способом у стилі історизму писали вони про прастаре коріння мови, – власне, у латини Даукантас і Палацький бачили спорідненість литовської і чеської із санскритом. Наступна велика частина присвячена конкретним баченням історичного континуітету. Усі історики, що їх погляди аналізовані, будували національні наративи, які сягали далеко в минуле, маючи за завдання підкреслити історичність описуваних народів і безперервність їхнього буття. Баар підкреслює значення широко дебатованої тоді античності, не лише як підстави ідентичності, але й відкидання тез про германське походження і залежність від германської культури. Ці історики мали також подібні стратегії аргументації власної позиції на культурній мапі через посилання на подібні джерела, а також уживання подібних топосів (наприклад, шляхетного дикуна – візерунку германців у Тацита). Усі вони наголошували на своїй об’єктивності, що в ті часи означало ортодоксальне спирання на джерела. У Хорвата це привело до визнання «войовничого характеру» кочових племен, котрі він вважав за протопласти угорців, Палацький не піддавав сумніву правдивість уже тоді вельми контроверсійних і визнаних за підробки Краледворського й Зеленогірського рукописів; слід додати, що ідея Лелевеля про «гміновладство» ймовірно викристалізувалася під впливом чеських рукописів (особливо Суд Любуши; Słoczyński, с. 403-407). Той факт, що з’являлися підозрілі джерела, а історики, посилаючись на об’єктивність, без жодних докорів сумління поминали незручні факти або заповнювали прогалини у доказах фривольними нараціями, не є у жодному разі центральноєвропейською спеціальністю, вписуючись у згаданий у праці Гобсбаума загальноєвропейський процес «винайдення традиції», початком якого був (так само аутентичний) Оссіан Джеймса Макферсона.

Після античності, епохи сільської свободи (с. 222), настала епоха феодалізму, рівнозначна нападу чужинців – окрім оцінки Лелевеля, котрий атестував його появу як елемент колонізації ззовні (подібно до Даукантаса, хоч той і пов’язував феодалізм у Литві з польськими впливами). Найчастіше критика феодалізму поєднувалася з критикою деградації і виокремлення з суспільства аристократії і магнатства. На думку згаданих істориків, феодалізм наставав у Центральній Європі пізніше, ніж у Західній (завдяки опору традиції) і окреслювався як аномалія в ідеалізованому національному розвитку. Наступною епохою був «золотий період» лібералізму й релігійної свободи; закінчилася вона знову чужими впливами і нападами. Як підкреслює Баар, доходило між її героями до різниці поглядів в оцінці минулого, наприклад, між Лелевелем і Даукантасом, котрі протилежно описували епоху Речи Посполитої. Як аргументує автор в окремому розділі, така структура наративу є можливою лише за умови чіткого етнізуючого розділення, причому воно не веде безпосередньо до виключення етнічно інших груп і виімаґінованого народу. Баар розрізняє зовнішніх і внутрішніх інших (external i internal others): зовнішні інші слугують для дефініції й опису сусідів, внутрішні інші – для євреїв, єзуітів, а також (загалом, рідко згадуваних) жінок. В останній секції Баар концентрується на перцепції винайденої географії сходу-заходу та проекції власного народу на культурній мапі континенту. Хоч автори мають різні погляди на поняття «заходу», вони підкреслюють в унісон позитивну роль своїх народів (нерідко взагалі називаючи їх європейськими піонерами, наприклад, лібералізму), заперечуючи при цьому популярні образи відсталої периферії.

Публікація Баар добре демонструє, як компаративна історіографія може впливати на релятивізацію нарації унікальності, котра дуже часто з’являється у біографічних аналізах протопластів. На рівні деталей, щоправда, відчуваються певний брак і аналітичні спрощення (наприклад, у питанні націоналізм vs. лояльність), але у загальному підсумку книжка виконує функцію долучення до різних традицій історіографії, загальні відомості про які не є широко розповсюджені хоча б через наявність мовного бар’єру. Назву, однак, можна вважати у певному розумінні за оманливу, оскільки книжка зорієнтована здебільшого на істориків ідеї, ніж націоналізму, і процеси націотворення аналізуються у ній лише побіжно.

Ревізіоністська публікація Слочинського, що у досить цікавий спосіб доповнює компаративну книжку Баар, має за завдання, з одного боку, аналіз історичних праць Лелевеля, з другого, «розважання над зв’язком між інтерпретацією історії Польщі Лелевеля та визнаними ним ідеями і поглядами, що складалися на його загальну концепцію історії» (с. 30). На 600 сторінках автор провів докладний аналіз у стилі густого опису, переплітаючи його із загальними зауваженнями про історично-філософські та ідейні течії епохи. Лелевелю, як архетипу незламного національного історика, присвячені перші сторінки книжки. Слочинський описує на цих сторінках інструменталізацію і використання біографії та праць Лелевеля у пропаганді в часи соціалізму – пропаганді, до якої антизахідний історик, що проголошував суспільну рівність і якого цитував і схвалював Маркс, дуже добре пасував. Статті, що піддавали сумніву зарезервоване місце на п’єдесталі, не були чисельні або популярні. Слочинський добре вписується у нурт історіографії, яка відмежовується від Лелевеля, вплітаючи у текст багато критичних зауважень щодо тез істориків періоду 1945–1989 рр., закидаючи їм не лише ідеологічні викривлення, а й незнання текстів, замовчування непридатних або незручних для інструменталізації промов та роздування до неймовірних розмірів незначних фрагментів і підкреслення відповідної до агіографії теорії історії.

Народжений 1786 року у Варшаві Лелевель навчався у Вільні, а також недовго у Кременці. Як підкреслює Слочинський, у той період завдяки вчителю Готфриду Гроддеку на формування поглядів Лелевеля впливали контакти з Ґеттінґенською школою, особливо на його (тодішню) концепцію універсальної історії – історії людства, якій підпорядковувалася історія національна (с. 74–79, 91). Більше того, у цьому аспекті Слочинський зауважує, що Лелевель тоді не мав чіткої ідеї національної історії, ані навіть цілісного поняття нації, а в його ранніх працях концепт нації означає скоріше плем’я і є віддалений від романтичного бачення.

У своїх перших публікаціях дослідник відданий ідеалам лібералізму й демократії, які пізніше пропагуватиме в еміграції, підкреслює повагу і значення уряду монарха, а (прото)демократичні системи або такі, що залучають народ до будівництва політики, розглядає як початок дегенерації. Не визнає він також процесу розвитку людства, проводячи кордони, за якими невідмінно настає регрес. Ідеал монархії панує також в окресленій Слочинським (як написана у категоріях особового прагматизму з виключенням суспільних умов) праці Historya Polska do końca panowania Stefana Batorego (1813). Слочинський підносить значення похвали монархії, підкреслюючи лояльність Лелевеля до Олександра І, яку історик проголошував у своїх статтях, а також кореспонденції того періоду, дивлячись на царя поглядом слов’янофіла. Пізніший революціонер 1822 року був відданим царським цензором (цензурував, між іншим, Дзяди Адама Міцкевича) – факт, сором’язливо замовчуваний в історіографії донині (с. 139), того ж року Лелевель у листі до родини обіцяв, що відтепер публікуватиме свої праці лише російською мовою (с. 142). Таким чином, звільнення з віленської кафедри 1824 року, на думку біографа, не мало нічого спільного з патріотизмом і ідеалами демократії, нібито проголошуваними в університеті, що у світлі публікацій він оцінює як легенду, а скоріше було пов’язане з внутрішньоуніверситетськими конфліктами, особливо беручи до уваги, що протягом наступних років Лелевель намагався отримати посаду у іншій вищій школі, що при політичних проблемах не мало б сенсу. Популярність Лелевеля у філоматських колах, а також повагу Міцкевича, навіть після виконування функцій цензора, Слочинський пояснює його діяльністю до 1818 року, до виказання лоялістських тенденцій.

Перед тим, як стисло охарактеризувати решту книжки, я би хотів затриматися на порушеній уже Слочинським проблемі. Він виходить із припущення, що лоялізм Лелевеля мав би його дискредитувати в очах сучасників, а також пізніших істориків. Слочинський не лише описує пізніше розуміння термінів національність і лоялізм, котрі в перших декадах XVIII ст. не розглядалися як протилежності, але й ігнорує значну частину літератури, яка вже багато років займається формами лояльності*. Слочинський звертається до польських істориків, особливо до історіографів, але складається враження, що у цій темі адресат зайшов набагато далі, ніж автор (навіть якщо не йдеться про ближче знайомство з біографією Лелевеля). Дальші частини книжки, які я представлю тут лише коротко, відносяться до розвитку історіографії Лелевеля, а автор порушує більшість тем із його праць. Не відмовляючи в оригінальності дослідженням історика ХІХ століття, Слочинський зовсім не є його прихильником. Підкреслює він значення нумізматичних і географічних досліджень, котрі вважає за новаторські й точні як для того часу, але майже повною їх протилежністю є праці з історії Польщі. Як і інші автори, краківський історик наголошує на тому, що романтично-апріорний наратив Лелевеля повен сили притягнутих до провідної лінії фактів, замовчувань, сумнівних етимологічних пояснень (названих анахронізмом, хоч у ті часи вони досить часто зустрічалися у мовознавстві; таким чином, Лелевель міг би бути названий піонером інтердисциплінарності, незважаючи на її епістемологічні наслідки й визнане вже дилетантство перших мовознавців), романтизування і екзальтації, і т. д., і т. д., зручно прихованих не завжди зрозумілими мовними конструкціями. Говорячи коротко, Лелевель був марним історіографом не лише з сучасної точки зору, а й для ХІХ століття. Наприклад, образ гето-даків – незаражених чужою цивілізацією протопластів слов’ян – не спирається на жодні джерела. Лелевель ігнорує докази існування невільництва у слов’ян, бо цей факт зіпсував би його ідеалізовану картину минулого (с. 441–445). Наратив має бути підпорядкований ідеї гміновладства, тобто (скорочено) слов’янського народного братерства, демократії, вшанування особистості на противагу феодалізму чи монархії. Слочинський також підкреслює, що гміновладство є формою первинного одкровення, пізнання ідеальних моральних засад і керуючих ними прав, від яких слов’яни під (чужим, звісно) впливом відійшли, і в поверненні до яких Лелевель бачив сенс історії (наприклад, с. 219–223), де Польща мала б відіграти важливу роль. Те, що Лелевель у своїй історіографії використовував (частково зміцнений релігією) дуалізм зла і добра без напіввідтінків, залучаючи до цієї конструкції також католицьку церкву і ненависних для себе єзуїтів, відбивалося на його діяльності в еміграції, що Слочинський називає фальшивою політикою, збудованою на фальшивій історії.

Переданий тут лише у кількох словах аналіз історіографії та історичної філософії Лелевеля, беззаперечно, проливає нове світло на погляди цього історика, маючи також потенціал для започаткування глибокої дискусії над його ідеологічною спадщиною, котра охоплює не лише польську історіографію, але й перейняту Бакуніним для Росії ідею гміновладства (община). Слочинський всебічно і глибоко вводить читача у інтелектуальні течії тієї епохи, що, крім перегляду поглядів Лелевеля, є його найбільшою заслугою. Досить негативно на враженні читача, однак, відбиваються дві речі. Першою з них є великий обсяг публікації, котра, попри ерудицію автора, читається досить довго, придушуючи нагромадженням подробиць. Друга – утриманий у полемічному тоні критичний висновок, особливо відносно історіографії епохи соціалізму й пізніших авторів, що (на думку Слочинського) не можуть звільнитися від нав’язаних партійних міфів Лелевеля.

Підсумовуючи праці Слочинського і Баар, належить зазначити, що кожна з них проливає нове світло на центральноєвропейську історіографію. Попри різні дослідницькі інтереси, обидва автори позиціонують своїх героїв на європейській мапі історіографії, хоч скидаючи з п’єдесталу геніальних новаторів і революціонерів, але й не заперечуючи їхньої оригінальності.

 

Ян Сурман, PhD, запрошений науковець Інституту Гердера (Марбурґ, ФРН).

 

З польської переклала Ярослава Кравченко

_____________

*Хоч би ігнорований протягом тривалого часу Даніель Бовуа

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss