Літературні інсинуації 2: Любов, боротьба та секс «антибандерівської» літератури

12.09.2014
7 хв читання

// Олена ПЕТРЕНКО

1Згадуючи матрицю соціалістичного кохання, сформульовану Катаріною Кларк, «трактор» на початку 1970-х хоч і набуває варіаційних відтінків, однак пріоритетними залишаються соціальні та політичні обовʼязки, а радянська влада зберігає контроль над приватним.

Ірраціональність почуттів віддає владу прагматичним формам та завданням: Ганна («Таємний фронт»), наречена одного з повстанців УПА, переконує коханого здатись радянській владі, Іван Капелюх («Тривожний місяць вересень»), закоханий в Антоніну, рятує дівчину від її примусових постачань їжі «бандерівцям».

У любовних модусах відбувається своєрідна універсалізація приватного та публічного, у них ідеологічно «правильна» людина не знаходить місця для сарказму, секс залишається на субтильних ролях, а позитивні герої(ні) не піддаються звабам нелігітимної насолоди.

Юний Іван Капелюх на пропозицію «першої жінки на селі» – відверто сексуальної Варвари, із руками «гарячими, як хімпакет» – залишитись із нею, перемагає свої хвилинні слабкості і відмовляється від такого «варіанта»:

— Не жалієш мене? — спитала вона.

Ох, як я боявся цього — жалю. Вона була поруч, Варвара. Волосся, що спадало мені на чоло, колихалося від її дихання. Простягни руку, доторкнись — і пожалів, усе вирішено. Один рух міг усе вирішити. Прощавай тоді воля, прощавайте ліси, поля, прощавай стежка на чистій озимині.

— Не до жалю, — сказав я, не дивлячись на неї і трохи відсовуючись. — Бандити поряд. Тебе пожалієш… себе пожалієш, а інших занапастиш![1]

trevozhnyj mesjaz veresen 74

Ілюстрація з видання: В. Смирнов.Тревожный месяц вересень. Москва. Молодая Гвардия, 1971. С. 74

За стійкість автор нагороджує свого героя справжнім коханням. Ним стає тендітна та соромʼязлива дівчина в чорній хустці, Антоніна. Історія цього кохання, як і вдалий гумор є, безперечно, окрасою цієї повісті й вигідно вирізняє твір з-поміж багатьох інших текстів, присвячених боротьбі з «бандерівцями». Можливо, саме тому книга була перекладена українською, а також успішно екранізована.

Почуття Капелюха народжуються в бажанні порятунку травмованої жінки. Іван прагне як прямого, так і символічного звільнення для Антоніни, яка, жаліючи сестру, допомагає повстанцям. Її сестра Ніна, зґвалтована керівником групи УПА Горєлим, залишає батька й іде до лісу до своїх кривдників, адже «де вона подінеться від ганьби».

У цій замальовці автора, яка загалом чітко віддзеркалює загальне сприйняття сексуального насилля, погодження Ніни йти зі своїм ґвалтівником сприймається і Іваном, і іншими як логічне довершення драми. Сексуальне насилля виступає фактично знищенням субʼєктності жінки, втратою ідентичності, яка безпосередньо повʼязана з тілесним. Насилля над жінками робить їх чужими й автоматично усвідомлюється як вихід із групи «своїх». Презентація сексуального насилля традиційно використовується для демонізації ворога. Залежно від дійових осіб, у дискурсі видозмінюються виконавці насилля. У радянській літературі такими ґвалтівниками виступали «бандерівці», підкріплюючи тим самим свій образ «бандитів».

Іван, отже, виступає рятівником Антоніни. Він відчуває її беззахисність, а також те, що вона «ніби віддавала себе йому під опіку»:

…І в цей пронизливий ранок я збагнув ще одну велику таємницю: навіть коли ти пройшов війну і спізнав близькість смерті, і силу фронтової дружби, і біль поранень, і багато чого іншого, ти не можеш бути мужчиною, аж поки не звідаєш почуття відповідальності за жінку.[2]

trevozhnyj mesjaz veresen 216Ілюстрація з видання: В. Смирнов.Тревожный месяц вересень. Москва. Молодая Гвардия, 1971.С. 216

У фіналі однієї з найліричніших сцен повісті дівчина вперше за довгий час порушує обітницю мовчання й відповідає на зізнання Івана словами кохання:

Я завжди боявся доторкнутися до неї. Боявся її пам’яті. Але зараз мої руки торкалися її, вони поволі ковзали по її тілу, ніби ними керувала сама природа, я тут був ні при чому, і нічого не було в їхніх рухах стидкого чи грубого, того, про що, хихикаючи та підморгуючи, розповідали хлопці, коли, повернувшись удосвіта з села, вибирали з пілоток солому, що позастрявала там.

Її тіло немовби линуло мені назустріч, вона не робила жодного руху, вона застигла, прислухаючись до себе, але вся вона наче бігла назустріч моїм рукам. Жар і холод, твердість і ніжність, округлість і жорстка вуглуватість — усе це запаморочливо мчало назустріч, і серця відстукували свій ритм, і коли я відчув, як діткнувся до її грудей, ми обоє завмерли й притихли, було чути тільки удари — часті, дрібні й шалені, важкі. І нічого, нічого не було в цьому грубого й стидного. Нічого! А було те, що називалося словом ласка. Уперше я збагнув це слово в усій його новизні, ясності й чистоті. Ласка. Долоня відчувала ніжну пружність шкіри й гостроту соска, що враз проступив й затвердів. Вона дихала часто-часто і зовсім тихо, я тільки відчував на плечі легенькі припливи і відпливи тепла. Це чудо могло тривати без кінця. Нас несло поза часом.
— Я люблю тебе, — промовив я.
Я ніколи в житті нікому цього не говорив. Були випадки, коли я міг би сказати, проте в останню мить якийсь сумнів і сором утримували мене. А зараз я сказав…
Я… люблю…. тебе, — сказала Антоніна. Вона ледве чутно й поволі, мало не по складах вимовила цю фразу. Губи ледь ворушилися, але я почув. То були перші її слова. Вона повторила їх услід за мною, немов радіючи можливості перевірити, чи не втратила здатність говорити. Я торкався губами її вій, волосся, щік, губів, підборіддя, шиї. Як же це сталося, що серед безладдя війни, серед людського сум’яття я знайшов її, єдину, мою?
— …Люблю… — голосніше повторила вона.[3]

Лірична еротика Смирнова є в цьому ракурсі своєрідним винятком, що легітимізується існуванням «справжньої» нешвидкоплинної любовної пристрасті. На відміну від мінімалістичних штрихів, якими, як правило, зображуються взаємини та кохання позитивних радянських героїв, тут почуття стають гімном, заради них борються, ризикують і готові померти.

Більш традиційно «спокійно» зображені Устя («Таємний фронт») та Марія Шевчук (героїня повістей Лева Константинова).

Устя, секретар комсомольської організації та командир молодіжної групи «стрибків» повністю силою віддається роботі. Її наречений лейтенант Кутай понад рік намагається одружитись із Устею, але дівчина просить зачекати:

– Подожди, подожди, Жорик, – просила она, поглаживая его теплой ладошкой то по щеке, то по чубчику. – Не насладилась я свободою, Жорик! Ты же меня скинешь с седла, отберешь у меня “истребков”, причалишь меня к корыту, а, Жорочка? Целуй меня, Жорик, при всех целуй, обними покрепче, пущай от зависти дохнут хлопцы!.. – И, веселая, вся будто сотканная из солнечных лучей, по-джигитски ловко бросалась в твердо-кожаное седло и уносилась в свою Скумырду.[4]

Кохання Усті та Жоріка підкріплюється спільною боротьбою проти «бандерівців». Зайвий раз не потрібно підкреслювати, що Устя як позитивна героїня вірна лейтенанту та розуміє стосунки як частину публічного життя. Її приватність розчиняється в боротьбі проти повстанців.

Якщо говорити про лейтенанта НКДБ Марію Шевчук, головну героїню дилогії Константинова, вчительку-східнячку в минулому, ця універсалізація на тлі детальних інтимних зображень ворожих жінок особливо відчутна.

Протягом численних спецоперацій у пошуку курʼєрів ОУН, бункерів та грошей підпілля чи не єдиною приватною замальовкою суперагентки Марії Шевчук стає її «приподнятая взволнованность», коли вона потрапляє вперше до Москви під час заслуженої відпустки. Там в одному з ресторанів вона знайомиться із закарпатцем, із яким вона могла годинами цитувати Лесю Українку. Як і Усті, Марії дозволено за участі автора аритикулювати своє українське походження, зберігати певні особливості в мові та у вихованні, які б нагадували читачам, що Марія українка. Водночас ієрархічність між периферією та центром, вкладається також в наратив самої героїні, коли вона захоплено розповідає про Москву та відкриті перед нею можливості[5]. Окрім того, Марія розуміє, що не належить до тих жінок, яким «могут назначить свидание, оставить свой адрес, переписываться и встречаться с парнями». Її головне призначення вживатися у ролі «бандерівок», переймати на себе численні зміни легенд та переконувати жінок – жертв націоналістів повернутись на шлях «свободи та спокою».

Тому короткочасні афери, хтиві сексуальні бажання залишаються для біографічних етюдів ворога. Фактично регулювання сексу відбувається за допомогою дискурсу аморальності: «позапартійне» тіло «не-комсомолки», кваліфікується чи то скоріше дискваліфікується як тіло, що насичене сексуальністю. Щоденність «бандерівців» та «бандерівок» вирує інтимними сценами, які нівелюються авторами як брудні, прозаїчні та відразливі. Так, Катерину з «Таємного фронту» автор «одягає» в чужу нічну сорочку, яку Очерет приніс з чергової «акції», а саму прелюдію до сексу заповнює аліричними та асексуальними діалогами:

Катерина лежала в прежней позе, закинув руки за голову. Длинная ночная рубаха скрывала ее фигуру, только полные белые руки по локоть были обнажены. На лицо Катерины с опущенными ресницами и на руки падали розовые, мигающие блики.
– Сними, – грубовато приказал Очерет, пошуршал в бороде, – як упокойница… – И добавил более мягко, заметив покорность: – Як саван…
Понаблюдав с удовольствием, засветившимся в его небольших, глубоко вдавленных под надбровья глазах, за тем, как Катерина, снимая через голову рубаху, постепенно обнажала свое белое, сильное тело, Очерет принялся стягивать сапоги, покряхтывая и наклоняясь так, что надвое переламывался его стан.
– А ты приварил себе жира, Очерет, – заметила Катерина.
– Де ж его скинешь, лежишь в схроне, як кабан в закуте.
Очерет справился с сапогами, оглядел подошвы, потом размотал портянки и, ступая по полу широкими ступнями, отнес сапоги и портянки к печке.
– Правду кажуть, що Бугай солдата зварив в казане? – лениво спросила Катерина.
Очерет быстро обернулся, оборвал ее резко:
– Брехню слушаешь? – И спросил: – Кто сбрехав?
– Мало ли кто… – Катерина знала, чем грозит гнев батька. – Я забула, и ты забудь…(…) – Да выкинь на шлях под колеса свои думки… Иди до мене, Очерет. (…)
Очерет еще раз проверил оружие, перевесил его поближе к кровати, раздевшись, не снимая исподнего, перебрался к стенке, чтобы и оружие было рядом и зазноба под правой рукой, так было привычней…[6]

Цей любовний акт закінчує автор діловими розмовами Катерини та Очерета, в яких жінка звітує про настрої у селі та про завербованих нею жінок.

Інший «бандерівець» Модест Слівінський із «Валізи пана Воробкевича» переховується у Ядзі, жінки, яку «только ханжи могут обвинять в аморальности». Ядзя, неперебірлива у знайомствах, проводила час із німцями, але і за часів радянської влади встигла швидко одружитися з військовим і розлучитися. Коли Слівінський зʼявляється раптово в її квартирі, Ядзя віддається йому: «Пан Модест склонился к Ядзе. Целовал руки, шею, колени. Она не сопротивлялась…».

trevozhnyj mesjaz veresen 60Ілюстрація з видання: В. Смирнов.Тревожный месяц вересень. Москва. Молодая Гвардия, 1971. С. 60

Цілий ряд «бандерівок» із повістей Константинова підтримують сексуальні стосунки зі своїми провідниками та менторами. Вони залишаються на ніч із ними на конспіративних квартирах, зваблюють за наказом «потрібних» чоловіків і не червоніють на пропозиції інтимних зустрічей. Загалом жінки, їхня сексуальна сила – одна з центральних складових «антибандерівської» прози Константинова. У післямові до однієї з книг автора інший невтомний борець з «українськими буржуазними націоналістами» Володимир Бєляєв цю відмінність прози Константинова соромʼязливо випускає, чесно при цьому зазначаючи, що автор, очевидно, був дуже сильно інспірований агентурними справами, до яких мав доступ. Константинов, працюючи в архіві, без сумніву, не міг не помітити численні списки правопорушень співробітників радянських спецслужб, у яких зґвалтування та інші форми фізичного насилля над арештованими жінками найпізніше від відомого листа прокурора Кошарського активно нотувались у внутрішній документації. Але такі антирадянські пасажі, очевидно, не були письменницькими планами автора. І це вже інша історія.

______________________

 

[1] Цитування українського перекладу книги. Віктор Смирнов Тривожний місяць вересень. Вид. Молодь 1974. Див. Книгу онлайн: //coollib.net/b/121158. Російськомовний варіант див. Виктор Смирнов.Тревожний месяц вересень. Москва: Изд. Молодая Гвардия. 1971. С. 80.

[2] Там само. Або С. 176-177.

[3] Там само. Або С. 218-219.

[4] Аркадий Первенцев. Секретный фронт. Москва: Воениздат. 1973. С. 93.

[5] Про ієрархію національних минулих, див., наприклад, Сергій Єкельчик «Імперія памяті». Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. Київ: Критика. 2008.

[6] Аркадий Первенцев. Секретный фронт. Москва: Воениздат. 1973. С. 135.

 

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss