Деконструкції декоративного. Про провокаційні спомини Данила Шумука та його жіночі портрети

13.11.2013
8 хв читання

// Олена Петренко

Petrenko1Публікаційні «провокації»

Данило Шумук мало кому вгодив. Його спомини[1], що вийшли вперше 1974 року у видавництві «Смолоскип» стараннями Осипа Зінкевича,[2] викликали одразу бурхливу дискусію в українській діаспорній пресі, й, власне, до сьогодні їхній зміст викликає сумнів і скепсис у національно налаштованих колах.

Автор цих непростих мемуарів первісно належав до КПЗУ і відбув за свої погляди 5 років у польській в’язниці. Уже в перші дні війни він як червоноармієць потрапляє в полон, а потім і в табір для військовополонених на Полтавщині. Після втечі і приєднання до УПА його заарештувало вже НКВС 1945 року за антирадянську діяльність. Загалом, табірна одісcея Данила Шумука із невеликими паузами на волі тривала понад 42 роки і зробила його сумнозвісно відомим поза межами СРСР.[3]

Частина його відфотографованих споминів потрапила в 1970-тих роках за кордон, де і була опублікована. Сам автор про реакцію на його спомини дізнався від свого племінника Івана з Канади, з яким багато і регулярно листувався: «Ти пишеш, що в наслідок моєї книги зчинилась страшна буча в еміграційній пресі, і що тривала вона більше двох років і що найбльше казилися поклонники Стецька. Адже я знав про те, що за ту книгу мене не тільки тут мене засудять на досмертне ув´язнення, але й там, на заході, будуть лайками заливати з ніг до голови, як «друзі» так і вороги, як крайньо ліві так і крайно праві, бо вони багато у багато де-чому схожі одні на одних і хватка та прийоми в них однакові», – писав Шумук до племінника 1978 року.[4]

В емігрантській пресі з’явилась ціла серія звинувачувальних статей, де автори, послуговуючись давно адаптованими до відхилених від «курсу» подій, персон чи то книг аргументами, просто і ясно називали книгу провокацією КДБ.[5]

Сам Шумук, який потрапив на волю в 73-річному віці, часто виступаючи перед українською громадою, канадськими та американськими політиками, журналістами, неодноразово підтверджував в усній та письмовій формі, що надруковані 1974 року спомини є написаними саме ним. Одну з таких заяв можна переглянути в загальному доступі в інтернеті на сайті однієї з найстаріших україномовних газет Америки – «Свободи». 18 червня 1987 року Данило Шумук за ініціативою Комітету Українців Канади виступив у місті Гамільтон, де він підтвердив, що опубліковані спогади написав він сам. Автор статті в «Свободі» цитує самого Шумука, який звертає увагу на «деякі помилки, мова не така, тут і там село не так назване, але по суті все це я написав». І далі: «У зв’язку зі своїми споминами Шумук зауважив, що він взагалі нікого не боїться, навіть і тих, що робили його «кагебістом», мабуть маючи на думці рецензії в часописах «Мета» та «Гомін України»».[6]

Нова хвиля навколо споминів Данила Шумука з’явилася кілька років тому, коли Руслан Забілий віднайшов у литовських архівах підбірку «Трудов высшей школы КГБ», в одному із збірників якого в статті В. М. Шищенка під назвою «К вопросу о понятии и методах разложения эмигрантских антисоветских организаций» згадувалось про потрапляння на Захід видозмінених спогадів і публікацію саме такого варіанта.[7] Цим Руслан Забілий знову розгорнув дебати про автентичність мемуарів, пропонуючи беззастережно повірити саме повідомленню в статті Шищенка.

На цю статтю з’явилася відповідь на сайті Історичної Правди Осипа Зінкевича, де він, як і протягом останніх 40 років, відкидав підозру фальсифікації споминів і повідомляв деталі переправлення манускрипту за кордон.[8] Не хотілося б переоповідати тут усі подробиці потрапляння мемуарів на захід, відповідь можна прочитати за посиланням. Зінкевич не заперечив факт потрапляння обох частин споминів Шумука в руки радянских спецслужб. Це підтверджував сам автор з часів листування з ним періоду заслання. Однак іще до останнього арешту Шумука 1972 року та вилучення матеріалів Надія Світлична переписала своєю рукою спомини Шумука, а після його арешту передала їх знайомій (родичці еміграційної письменниці Тоні Горохович) з проханням посприяти у передачі їх за кордон. Саме цей екземпляр був відфотографований в одній із квартир Києва, таємно перевезений за кордон та опублікований у видавництві «Смолоскип».

Також сам автор, коли 1990-го року писав відповідь на 66-сторінкову критику Лева Шанковського, пояснив, який саме манускрипт потрапив за кордон: «Той екземпляр машинопису, який я готовив до публікації, з моїми правками, добавками та вставками, 9-го січня я заніс Іванові Світличному, щоб він прочитав і сказав свою думку. А 12-го січня нас всіх арештували і на 5-ти квартирах вилучили частинки моїх рукописів переписаних на друкарській машинці, тоді і той робочий екземпляр Івана Світличного забрали (…) і сюди попав не повний і з пробілами деяких не чітких слів» [9]

Впевнена, розбір цих непересічних, і на мою думку, одних із найкращих споминів про добу ОУН та УПА, ще попереду. Я ж насамперед хотіла б звернути увагу на один із аспектів, а саме – сприйняття жінок у підпіллі та розуміння їхньої ролі в збройних конфліктах через спомини Шумука.

Ґендерні «провокації»

Ризикну припустити, що бачення Шумука в цілому не було одиничним, а можливо, відображало сприйняття ставлення до жінок помітної частини повстанців-чоловіків. Спомини Шумука в цьому контексті важливі й цінні, оскільки такий тип джерела як опубліковані чоловічі спомини дає, як правило, дуже купюрну, куцу та цнотливу панораму ґендерних відносин у підпіллі.

Окрім того, погляд Шумука може бути цікавий у ракурсі сьогоднішнього подавання ґендерного порядку в культурі памяті про ОУН та УПА. Його герої далекі від символічних «жінок» та «чоловіків», яким припала роль бути головними репрезентантами та репрезентантками ОУН та УПА. Важко знайти в його споминах типові солодкі історії про вірних й люблячих чоловіків та скромних, всерозуміючих і співчутливих жінок. Тиражовані замальовки пантеону на перший погляд мають суто біографічний характер, однак треба розуміти, що вже за мінімальної деконструкції таких зображень найвпливовіші в пантеоні героїчних чоловіків та жінок просто будуть змушені втратити цю позицію. Так, скажімо, чоловік, який би нехтував сімейними цінностями, виказував страх на полі бою, виглядав фізично слабким, ігнорувався та нехтувався підлеглими, апріорі не міг би очолювати героїчну плеяду чоловіків-борців УПА, а крім того не міг би стати взірцем для наслідування. Тому, наприклад, образ Романа Шухевича зазвичай тримається саме на таких зображеннях люблячого чоловіка і батька, відважного воїна, успішного спортсмена, що користується повагою оточення зверхника.

Але повернемось до Шумука. За його мемуарами, вже свій перший вишкіл у ролі політінструктора УПА Шумук проводить саме для жінок: «Дівчата питань майже ніколи не ставили. Але натомість все старалися записати. Бесіди з дівчатами нам у вечірні години не вдавалися. Весна, сповита чарівною волинською красою, тягнула їх до кохання, романтики, а не до політики»[10]. На іншому вишколі, згадує автор, були жінки із східних областей, які «записували лекції і не більше»[11]. Загалом Шумук був невисокої думки про можливості дискутування жінок, які «могли оповісти, хто якими словами починає лекцію, де і як тримає руки, як вимовляє окремі слова, але про саму суть лекції не скажуть ні слова»[12]. Але і загалом часто зображав усіх учасників вишколів, незалежно від статі як маломислячих, таких, що дисципліновано вивчали «Декалог» та матеріали вишколів. «Зі Стрільча ми поїхали у Завидівський ліс. Там стояла одна сотня. У будинку лісництва відбувались обласні ідеологічні вишколи вояків. Брова поїхав у сотню, а я залишився у лісництві прослухати екзамени у вояків. Проводила їх обласна провідниця юнацтва Зіна. Це була красуня з довколішнього села. Юнаки вивчали матеріял на зубок і здавали все на п´ять…Глибинно вони не були спроможні знати, як їх викладачі, але напам´ять завчали все. І віра у святість заученого була абсолютна (…)»[13]

Така беззастережна віра в принципи організації у молодих дівчат та хлопців викликає амбівалентні почуття у автора. З одного боку, він іронічно згадує такі випадки бездумних повторювань викладеного, з другого, – такі приклади, особливо серед жінок, Шумука своєрідно зворушують. Він веде розмови з медсестрою-східнячкою Катею про «просто вірити і не аналізувати», милується молодими відданими дівчатами, які здають звіт з розвідки, або з відвертим подивом зображає військову підготовку дівчат в одному із сел Волині.[14] Шумуку вигляд озброєної дівчини видається екзотичним і новим.

Протягом всіх споминів жінки, описні Шумуком, певним чином намагаються звабити або автора, або інших повстанців. Усі вони, на думку автора, були набагато розкутіші й досвідченіші, ніж він сам. Одна з новоприбулих на вишкіл дівчат прямо звинуватила його викладачів у дерев’яності та в грі у святих. Переоповівши це іншим зверхникам, які запідозрили «венеричну змову», у вишкіл був замовлений лікар-гінеколог на перевірку «просунутих» дівчат.

Особливо цікавими є два епізоди: в першому представлена малодосліджена практика СБ (служба безпеки) УПА використовувати чоловіків як любовну принаду для одержання інформації. До однієї з прибулих на вишкіл жінок – Алли, яка «виділялась поміж усіх дівчат. У неї завжди був діловий робочий погляд обличчя, а особливо очей. Всі дівчата тільки іноді пробували напускати на себе діловий вигляд, і це в них дуже кумедно виходило, а в Алли було навпаки: вона з усіх сил намагалась бути веселою, безтурботною, але це їй не вдавалось. Крім того, Аллу губило те, що вона всюди і завжди посилено намагалась здобути якнайбільше інформацій».[15] До Алли було приставлено робітника СБ із метою закохати в себе і таким чином дізнатися у дівчини її плани та агентурне завдання. Як випливає зі спогадів, після зізнання дівчину було знищено. Коли працівник СБ розповідає Шумуку про своє любовне завдання, останній своє бачення успішного фіналу такої роботи висловлює таким чином: «Якщо б ви ту Аллу залюбили в себе і зробили своєю шпигункою у більшовиків, то я б тоді цінував вашу роботу, а якщо ви її зліквідували, то для мене така робота гидка». [16]

В іншій ситуації Шумук у деталях змальовує свою рятівну акцію вже згаданої медсестри Каті, яка повинна була вийти заміж за узбекського командира, загін котрого під час війни співпрацював з УПА. Обізваний «гуманістом-романтиком», Шумук не розуміє, чому долею медсестри керують за власним бажанням провідники, для яких Ташкент (узбецький командир) важливий для оборони та охорони підходів до території і для якого один із провідників і «сестру рідну би віддав», аби тільки й надалі послуговуватись силами узбекського загону. Катя повинна була заради національної ідеї та загальної справи «вгодити» Ташкенту супроти свого власного бажання.

У Шумука не йдеться про захист жінок як слабких персон, а скоріше – це вимагання гуманного ставлення до всіх людей, незалежно від їх політичних позицій. Категорично негативно ставлячись до свавілля СБ у підпіллі та загалом до тоталітарного характеру ОУН, Шумук наводить історію з Аллою як чергову ілюстрацію боротьби «не за волю і незалежність, а за лаври, за славу й владу». Вбачаючи в молодих дівчатах та хлопцях лялькових фігур театру їх провідників, Шумук, по суті, позиціонує себе в наведених історіях або як активного учасника-захисника (випадок із Катею), або як спостерігача, що засуджує (план СБ із закохування Алли).

Без сумніву, ґендерна тематика споминів Шумука (як і загалом інших мемуаристів) формувалась як під впливом його приватного життя, особливостей характеру, так і специфіки діяльності в УПА – здебільшого викладанні на вишколах східнякам та східнячкам, що вступили до лав підпілля. Шумук не перебував на зимуванні у бункерах, фактично не працював разом довгий час із зв’язковими, розвідницями чи медсестрами. Його «досвід» із жінками в підпіллі мав не стільки «професійний», а більше дружній характер; його замальовки виходили зі спостережень над його слухачами та слухачками на вишколах. Тому, наприклад, Шумукові зображення жіночих портретів у контексті дій, пересування та побуту помітно відрізняються від спогадів Василя Галаси, який багато років провів у підпіллі.[17]

Однак знаковою відмінністю «За східним обрієм» від когорти інших опублікованих споминів колишніх підпільників і підпільниць є відраза автора до будь-яких проявів тоталітаризму, відстоювання власного вибору, не зважаючи на «запити» та насаджування зверхників різноманітного кшалту.

Книга Данила Шумука, як і будь-які інші спомини, не претендує на всеосяжність та останнє слово. Але розбір його мемуарів, у тому числі з точки зору ґендерної перспективи, можуть сприяти появі більш врівноваженого, неплаксиво-сентиментального образу провідників та їх зв’язкових; портретів, які б претендували на множинність, різність та, власне, на просто немузейну життєвість.

________________________________________________

[1] Спогади Данила Шумука з доповненнями були перевидані під назвою «Пережите і передумане» (Детройт, 1983) та англійською мовою «Life Sentence» (Едмонтон, 1984). 1998 вони вийшли знову у видавництві ім. Олени Теліги.

[2] Сам Осип Зінкевич як член ОУН (м) був підданий революційному суду, який до сьогоднішнього дня його не виправдав.

[3] Шумука було засуджено до смертної кари, яку було змінено на 20 років ув’язненння. 1956 року Шумука звільнили, однак уже в листопаді 1957 року, звинувачений в антирадянській пропаганді, він був знову засуджений до 10 років позбавлення волі і провів їх в мордовських таборах. 1972 року він був заарештований за написання споминів (які за власними зізнаннями почав писати в середині 60-тих років). З 1982 року був етапований в с. Каратобе (Казахстан), де перебував під адміністративним наглядом до січня 1987 року. За тиском парламентаріїв США та Канади Шумуку дозволено після звільнення переїхати до Канади. Незадовго до смерті він повернувся в Україну до доньки Віри в Красноармійськ, де і помер на 90-му році життя.

[4] Див. ДП-95: Ш, архів листів та статей у справі Шумука у видавництві «Смолоскип». Лист від 1.06.1978 (Стилістика та орфографія автора збережена).

[5] Найвідоміша серія статей Лева Шанковського «Спомини Д.Шумука у світлі фактів», Визвольний Шлях, 1975. – ч. 1-4

[6] Свобода, 1987, 3 липня (126). C.3 Онлайн шукати тут: //www.svoboda-news.com/arxiv.htm

[7] Більш детально //www.istpravda.com.ua/columns/2011/03/15/31535/

[8] //www.istpravda.com.ua/columns/2011/03/18/32265/

[9] Див. Архів листів та статей у видавництві «Смолоскип», ДП-96: Ш.

[10] «За східним обрієм», Париж-Балтимор, видавництво «Смолоскип», 24-25.

[11] Там само, 29.

[12] Там само, 29.

[13] Там само, 47.

[14] Там само, 31.

[15] Там само, 29-20.

[16] Там само, 37.

[17] Василь Галаса «Наше життя і боротьба», Львів 2005, Видавництво «Мс».

 

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss