Моя відповідь Ґжеґожу Россолінському-Лібе

30.06.2012
8 хв читання

// Ярослав Грицак

grycak sЦей текст є реакцією Ярослава Грицака на рецензію Ґжеґожа Россолінського-Лібе, що нещодавно з`явилася у новому номері журналу «Аб імперіо», де останній піддає критиці розмірковування львівського історика про спогади Іґнація Хіґера. Обидва тексти безпосередньо торкаються вивчення Голокосту та обговорюють книжку Хіґера «Світ у мороці», видану на початку цього року у Варшаві (Ignacy Chiger, Świat w mroku. Pamiętnik dziewczynki ojca w zielonym sweterku (Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2011), 308 p. ISBN: 978-83-01- 16776-9).

Я не є фахівець від історії Голокосту, і, припускаю, що ніколи ним не стану. Мій інтерес до цієї теми троякий: а) як в історіографа, який спостерігає й аналізує розвиток історичної науки України б) як практикуючого історика, який пробує до цього розвитку спричинитися, видаючи такий журнал як «Україна модерна», і в) врешті-решт, як публічного історика, втягнутого в дискусії про історичну пам’ять в Україні. У зв’язку з кожною з цих ролей я стараюся читати все, що появляється щодо історії Голокосту в Україні, і, в міру можливостей, звертати увагу на це увагу українських істориків та читачів, котрі з різних причин – головно через незнання західних мов або брак доступу до найновішої літератури – про ці публікації можуть не знати.[1]

Я роблю це зі свідомістю, що Голокост займає одне з центральних місць у сучасній українській історії, і що брак досліджень на цю тему серед українських істориків є свідченням структурної неповноцінності української історіографії. Цій структурні неповноцінності української професійної науки відповідає загальний стан української історичної пам’яті – чи радше, cтан конкуруючих моделей історичної пам’яті, у кожній з яких – національній (включно з її націоналістичною версією) чи (пост-)радянській – Голокост був і залишається великою «чорною дірою». Як одне й друге пов’язані між собою, що є тут причиною, а що наслідком, і які є інші причини – не беруся тут сказати. Вистачить, однак, визнати, що й одне, й друге є кричущим скандалом, який вимагає подолання. Заради цього, я ангажуюся у розбудову єврейських студій у двох провідних українських університетах – Національному Університеті «Києво-Могилянська Академія» та Українському Католицькому Університеті – у співпраці з Єврейським університетом у Єрусалимі. У ж публічних дискусіях настоюю на тому, що українцям, заким вести будь-які сенсовні дискусії про Голокост, варто визнати свою причетність до нього. Це, серед іншого і відповідно до відомої формули Тоні Джадта «Holocaust recognition is our contemporary European entry ticket”[2], мало би засвідчити про серйозність євроінтеграційних амбіцій України.[3]

На перший погляд, у всіх цих починаннях Ґжеґож Россоліньский-Лібе мав би бути союзником. На жаль, так не є. Попри (можливо) благородні наміри, його інтервенція в українські фахові і публічні дискусії є поки що контрпродуктивною. Щоб пояснити, про що йдеться, хочу розширити контекст. Визнання причетності тої чи іншої європейської країни до Голокосту ніколи не було наслідком тільки внутрішніх дискусій. Дуже часто велику роль відігравала поява монографій, написаних й «імпортованих» з-за кордону – як от Роберта Пакстона “Vichy France: Old Guard and New Order” (1972-73) чи “Sąsiedzi: Historia zagłady żydowskiego miasteczka“(2000) Яна Ґросса.[4] Щось подібне мало би статися й в українському випадку. На моє переконання, сучасним українським історикам, через слабку чутливість до цієї теми, неознайомленість з Holocaust studies, брак доступу до джерел і – last but not least – брак певної дистанції до власної національної історії, таку книжку витворити у найближчому часі навряд чи вдасться.

Ґжеґож Россоліньский-Лібе міг би стати українським відповідником Яна Ґросса. Якби, однак, ставився до академічних стандартів своєї праці прискіпливіше і відповідальніше. Його недавній приїзд до Києва і презентація майбутньої книжки «Степан Бандера: Життя і післяжиття українського фашиста» спровокував цілий скандал. Він був викликаний не лише тим, що українські націоналісти намагалися зірвати його презентацію а навіть (зі слів Россолінського) погрожували по телефону його безпеці та життю – але й тим, що під час презентації він не міг переконливо аргументувати свої тези й заслужив на критику тих молодших українських істориків, котрих у жодний спосіб не можна запідозрити у симпатіях до націоналізму.[5]

Боюся, що це почасти зумовлено неспроможністю Россоліньского-Лібе адекватно передати головні тези праць, на які він покликається. Я також став жертвою такого самого читання. І не тільки я, але й Іґнацій Хіґер.

Це стосується і порівняння радянського і нацистського режиму.[6] Россоліньский-Лібе як би не помічає, що у Хіґера були дуже особисті причини порівнювати два режими (зокрема тому, що свого радянського начальника, який у 1939-1941 рр. сам оркестрував арешти своїх підлеглих і полював за Хіґером, під час німецької окупації він побачив вже у формі власівця), і того, що Хіґер не знав про існування ОУН-б (цікаво, як він міг це знати, якщо цього у перші дні окупації не знали й багато, якщо не більшість українських мешканців Львова – про що варто би треба писати окрему статтю), чи співставлення українських і єврейських поліцаїв (що, насправді, є співставленням трьох а не двох груп – Россоліньскому-Лібе варто було-би читати уважніше! – українських, німецьких (не в етнічному сенсі, а т.зв. «сльонзаків»), та єврейських поліцейських; з цих трьох категорій найгостріше судить власне єврейських поліцейських, бо вони «свої», не раз і не два вони наражають його і його сім’ю на смерть, тоді як від українських поліцейських у момент смертельної небезпеки йому вдається відкупитися, а «сльонзаків», користаючи з їхньої недалекості, просто обдурити).

Для мене спогади Іґнація Хіґера цікаві власне тим, що вони є дуже особистісні і різняться у деяких важливих моментах від спогадів інших львівських євреїв, хто пережив Голокост. Зокрема, від спогадів його дочки[7] чи перевиданих щойно українською і російською мовою спогадів Яніни Хешелес)[8]. У спогадах його дочки, як і спогадах Хешелес українці виразно фігурують як головні винуватці і виконавці львівських погромів літа 1941 р. Натомість цього наголошування на особливій ролі українців немає у спогадах Хіґера-батька. Чому, я не вмію пояснити. Рівно ж Хіґер є одним з тих небагатьох мемуаристів, який твердить, що німецькі війська у червні 1941 вітали не лише українці, але й поляки (польські мемуаристи зазвичай наголошують, що прихід німців вони і їхні співвітчизники зустріли вороже). Я не беруся ручитися за точність цих деталей – але вони цінні для мене у першу чергу тим, що показують загрозу легких узагальнень.

Россолінський-Лібе твердить, що Іґнацій Хіґер порівнює радянську і німецьку окупації, оскільки його спогади несуть на собі відбиток часу, в який вони постали – тобто Холодної війни. Можливо, так і було. А можливо, що й ні. Дочка у своїх спогадах твердить, що батько відрізнявся дуже доброю пам’яттю. До того ж, він вів детальні записки, і зошити з ними зникли під час переїзду його сім’ї до Ізраїлю. Чи не можна припустити, що навіть коли Хіґер писав 30 років після описуваних подій, він полягав на свою добру пам’ять – зокрема пам’ять тих записок, які він втратив пізніше? І що оскільки він помер у 1975 р., то його спогади не несуть відбитку того структурованого дискурсу про Голокост, який склався пізніше, внаслідок розвитку Holocaust studies?

Моє припущення варте стільки ж, скільки й припущення Россолінського-Лібе. Без додаткових й переконливих аргументів обидвоє залишаються гіпотезами, і не більше. Різниця між мною і ним полягає у тому, що я все-таки припускаю, а Россолінський-Лібе стверджує, так як би його гіпотеза не потребує доведення. Я не вважаю, що так може функціонувати доброякісна наука. Мені є ближчим інший підхід, який, словами Наталі Зімон-Дейвіс, «бачить складнощі й амбівалентності всюди», котрий «поки не знайде кращих аргументів, вдовольняється гіпотетичним знанням і можливою правдою» – і протиставляється перспективі, що «бачить речі у чистих, простих лініях, прагне абсолютної й недвозначної правди, сформульованої у дослівних і визначених термінах, робить моральні оцінки у смислі різко окресленої правоти і неправоти». [9]

Хоч я не є фахівець від історії Голокосту, припускаю, що задекларований Наталі Зімон-Дейвіс є універсальним, а тому може застосовуватися й у дослідженні цієї найбільшої трагедії у людській історії. У цьому мене, зокрема, переконало читання книжки Іштвана Деака – котра, на мою думку, є одним з найкращих оглядів найновішої літератури з Голокосту.[10] Тому на кінець хочу зацитувати свій висновок після прочитання цієї книжки:

«Читання Деака помагає зідентифікувати два контрпродуктивні підходи у дискусіях про Голокост. Перший полягає у повному запереченні причетності свої нації до винищення євреїв – чи, у кращому випадку, перекладанні відповідалності на неконтрольоване ніким «шумовиння». Такий підхід не знаходить підтвердження історичними фактами: кожна нація, що опинилася у «Гітлерівській Європі», дарма як жертва чи союзник, готова була скористатися з цього, щоб позбутися чужих, у першу чергу – євреїв. Можна сперечатися щодо рівня «своєї» приченості до Голокосту – не можна заперечувати цю причетність взагалі.

Другий контрпродуктивний підхід полягає у ствердженні власної праведності. Як показує книжка Деака, у дискусії про Голокост немає загальноприйнятих правд. Їхня відсутність не релятизивує чи виправдує злочини – вона радше не дозволяє нам самозаспокоюватися: кожен з нас може стати учнем злого чарівника, якщо наша переконанність у власній праведності закриє нам очі на власні гріхи і слабкості.

Якщо відкинути ці дві крайності – заперечення та праведність – лишається широке поле для сенсовних дискусій…».[11]

Я кваліфікую погляди Россолінського-Лібе як власне вияв цієї другої контпродуктивної позиції – переконаності у власній праведності. Як я часто повторюю своїм студентам, добрий історик має бути свідомим своїх обмежень й охоче має до них признаватися – і лише поганий вдає, що має абсолютну рацію.

Цей матеріал є українським варіантом тексту, надрукованого в останньому номері «Аб імперіо». Висловлюємо подяку редакції журналу за згоду на розміщення цього тексту.



[1] Це, зокрема, пояснює, чому у своєму тексті про книжку Іґнація Хіґера я не розказую окремо про Львівський погром літа 1941 р.: ця тема була вже була оприлюднена в українських інтернетних виданнях та стала предметом дискусій, тому я передбачав, що потенційний український читач свідомий цієї події і зможе сам сконтектуалізувати цей момент у спогадах Хіґера. До речі, важлива деталь: мій текст не є рецензією у стислому академічному розумінні цього слова – він є радше записом у блозі, поміщеним не в журналі «Україна модерна» (як про це може скластися враження з рецензії Россолінського-Лібе), а на вебсайті цього журналу. Якби я писав академічну рецензію, то, очевидно, організував би текст по-іншому.

[2] Tony Judt, Postwar. A History of Europe since 1945. London, Sydney, Glienfield, Houghton, New Dehli: Pimlico, 2007), p. 803.

[3] Див. мій текст «Мовчання не по-європейськи» у збірці: Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад (Київ: Критика, 2011), с.233-239. Звичайно, це не вичерпує причин, а навіть не є головною причиною, чому українцям варто визнати свою причетність до Голокосту.

[4] Див. детальніше: Richard Ned Lebow, Wulf Kansteinter, Claudio Fogu, eds., The Politics of Memory in Postwar Europe (Durham and London: Duke University Press, 2006).

[5] Див., до прикладу: Василь Расевич, “Культуртрегери скандалу”, Zaxid.net,29.02.2012, (востаннє перевіряв 22.04.2012); детальний виклад скандалу див.: Павло Солодько, “Лекція про “фашиста” Бандеру. Конспект і хронологія скандалу”, Історична правда, 05.03.2012, (востаннє перевіряв 22.04.2012).

[6] Порівняння сталінського і нацистського режиму не є виключною прерогативою українських істориків, як намагається представити це Россолінський-Лібе. Це є порівняння можна зустріти у спогадах сучасників (див., до прикладу: Gustaw Herling-Grudziński, Inny Świat. Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2008 – я читав цю книжку в українському перекладі: Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Інший світ. Совєтські записки. Переклад Олеся Герасима. Чернівці: Книги – ХХІ, 2010), а також спеціальному дослідженні на цю тему, базованому на спогадах про Голокост і радянський Ґулаґ : Tsvetan Todorov, Facing the Extreme: Moral Life in the Concentration Camps. Translated by Arthur Denner and Abigali Pollak. New York: Metropolitan Books/Henry Holt, 1996). До правомірності такого порівняння схиляється один з найкращих знавців історіографії Голокосту Іштван Деак – див. István Deák, Essays on Hitler’s Europe. Lincoln, London: University of Nebraska Press, p. 97. Принагідно хочу додати, що у своїй розповіді Хіґер – і я вслід за ним – порівнює, а не прирівнює радянський і нацистський режим, тобто бачить як схожості, так і відмінності між ними. Тому заувага Россолінського-Лібе, що «Hrytsak does not reflect on the fact that this claim contradicts Chiger’s previous equation of the two occupations» звучить по-просту комічно: або він не добре розуміє українську мову (порівняння (comparison) не є прирівнянням (equation)) – або ж він не сильний у логіці.

[7] Krytstyna Chiger, Daniel Paisner, Dziewczyna w zieonym sweterku. Przełożyła Beata Dżon. Warszawa: Literatura Faktu PWN, 2011.

[8] Яніна Гешелес, Очима дванадцятирічної дівчинки. Київ: Дух і літера, 2011, (рос. мовою:Янина Хешелес, Глазами двадцатилетней девчонки. Киев: Дух і літера, 2011).

[9] Natalie Zemon Davis, “On the Lame”, The American Historical Review, Vol. 93, No 3 (Jun., 1988), p. 574 ( “I see complexities and ambivalences everywhere; I am willing to settle, until I can get something better, for conjectural knowledge and possible truth; I make ethical judgments as an assay of pros and cons, of daily and heroic idealism. Robert Finlay sees things in clean, simple lines; he wants absolute truth, established with no ambiguity by literal and explicit words; he makes moral judgments in terms of sharp rights and wrongs”).

[10] Див. примітку 6.

[11] Грицак, Страсті за націоналізмом, с. 230-231.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss